Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

сплачуєш фрахт І цілишся вістрям бушприту. Чуєш веселі каламарі Співають арію ночі. Схід електричної зорі Пропитав їх чорнильні очи. Над машинкою вона В дзеркальце гляне і знову Біля нічного вікна Вистукує слово по слову. Колотиться в серці моїм Істерика ундервудів. Стоїть на площі казенний дім, Стоїть століттям нудить. Стоїть і тінь лягла На лиця, на папери, Як дерев’яних два крила За кожним б’ються двері. Там за червоним за сукном Сидить пузатий сонний. Він пише золотим пером В дому шестиколоннім. Каламарі ж усе ведуть Своє шкляне піано. Від столика до шафи путь Топтати тільки й дано. Все з панночкою кокетує смерть, Цілує в хижий ротик В каламарях чорнила вщерть Проллє ніжніший дотик. Церква й янголи

Тобі, Тату, як привіт з України.

1 У завивалі тихих вечорів Співає-думає церков бароко, — І обсипається потужний спів В зорі вечірньої огненний спокій. Господен шлях – спустошені поля. Проходить іноді Господь полями. Спадає лист… Господь глядить здаля На тліючі в спаданню плями, На цвинтар білий, на хрестів юрбу, На зграї гайвороння в мутнім небі. — І тихо так одходить за вербу, За обрій, за його багряний гребінь. 2 Мутніють досвітки над гаєм;