Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
— Каже батюшка, обіщає, що ми — безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили витримати втому нашого життя...
Монолог про те, що знайдеш дощового черв’яка, і курка тішиться, а те, що в баняку кипить, теж не вічне
«Перший страх...
Перший страх із неба впав... По воді плив... А декотрі люде, да й багато хто, спокійні були, як камінь. Хрестом побожусь! Дядьки, хто старший, вип’ють: «Ми до Берліна дойшли й перемогли». Скажуть, як до стіни приклеять... Переможці! З медалями.
Перший страх був... Рано в саду й на городі знаходили ми задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світ із-під землі не вилазять. Щось їх гнало. Хрестом побожусь!
Син дзвонить із Гомеля:
— А хрущі літають?
— Хрущів нема, геть і личинок десь не видко. Поховалися.
— А дощові черв’яки єсть?
— Найдеш дощового черв’яка, курка тішиться. І їх нема.
— Перша прикмета: де нема хрущів і дощових черв’яків — там сильна радіація.
— Що таке радіація?
— Мамо, це смерть така. Умовте тата виїхать. У нас перебудете.
— Дак ми ж город не засадили...
Були б усі розумні, дак хто б дурнем зостався. Горить — ну горить. Пожар — діло минуще, ніхто під ту пору не боявся. Атома не знали. Хрестом побожусь! А жили в атомної станції під боком, навпростець — тридцять кілометрів, а по шосей-ці — сорок. Довольні були дуже. Купив квитка й поїхав. Снаб-женіє в них московське — ковбаса дешева, завсігди м’ясо в магазинах. На вибір. Добренні часи були!
А тепер сам страх... Мелють, наче жаби й мошки остануться, а люде нє. Життя без людей останеться. Мелють казку з приказкою. А, дурний, хто їх любить! Але не бува байки без правди... Стара це вже пісня...
Радіо вмикну. Страхають і страхають нас радіацією. А нам при радіації стало лучче жить. Хрестом побожусь! Ти-но глянь: завезли апельсини, три сорти ковбаси, прошу дуже... У селі! Мої внуки півсвіту об’їхали. Менша дівчинка вернулася з Франції, це ж колись Наполеон звідтам наступав... «Бабушка, я бачила ананас!» Другого внука... Братіка її в Берлін на лічення брали... Це туди, звідкіль Гітлер на нас пер... На танках... Новий світ тепер... Усе інакше... Радіація ця винувата, чи хто? А яка вона? Може, в кіно де показували? Ви бачили? Біла, чи яка вона? Яка на колір? Одні кажуть, що без кольору й запаху, а інші, що чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а ніхто не бачить. Страхають! А яблука в саду висять і лист на деревах, бульба в полі... Я собі так гадаю, що ніякого Чорнобиля нема, вигадали... Одурили людей... Сестра моя зі своїм хлопом поїхали... Недалеко тут, за двадцять кілометрів. Два місяці там пожили, біжить до них сусідка: «Од вашої корови радіація перелізла на мою. Корова падає». — «Та як вона перелізе?» — «Вона в повітрі літає, як пил. Летка». Казки! Казки з приказкою... А це бувальщина... У діда мого бджоли, стояло п’ять вуликів. То вони три дні не вилітали, ані одна. Сиділи в уликах. Перечікували. Дід по двору гасає: що за напасть така? Що за холєра? Щось у природі зробилося. А їхня система, як потім, уже час пройшов, роз’яснив нам сусід, учитель, лучча за нашу, розумніша, то вони зразу почули. Радіо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тільки вилетіли. Оси... Були в нас оси, осине гніздо над ґанком, ніхто не займав, а тут їх уранці нема, ні живих, ні мертвих. Вернулися за шість літ. Радіація... Вона й людей страшить, і звірів... І птиць... І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки лазять, як лазили, їдять нашу бульбочку, зжирають до листочка, вони до отрути привишні. Отак і ми.
Та як подумаю — в кажній хаті хтось помер... Та друга вулиця, по той бік річки... Там усі жінки тепер без хлопів, нема чоловіків, повмирали чоловіки. На нашій вулиці мій дід живе, і там ще один. Чоловіків Бог забирає раніше. В чім причина? Ніхто вам не переведе, ніхто не знає того секрету. А здумати: осталися б самі чоловіки, без жінок — теж негаразд. П’ють, моя любонько, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирать охота? Як людина вмирає — така туга! Не втішитися. Ніхто не може нічим утішить. П’ють і балакають... Мусують... Оце щоб випить, сміяться і бац! — нема. Усі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа — єдина жива істота. Моя ти любонько... А жінки наші всі порожні, жіноцьке в них вирізано, щитай, у кожної третьої. І в молодих, і в старих... Не всі вспіли народить... Як здумаю... Пройшло, як і не було...
А що я вам добавлю? Треба жить... Больш нічого...
А то ще... Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молошну затірку. Чи таке в городі їдять? Заливаєш муку водою й мішаєш, робляться рвані куснички тіста, тогді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала й навчала: «І ви, діти, навчіться так. А я навчилася од свеї мами». Пили березовий і кленовий сік — березовик і кленовик. Квасолю в стручках парили в баняках у великій печі. Варили кисіль із журавлини... А у війну кропиву збирали, лободу, інші трави... З голоду пухли, ну не вмирали. Ягоди в лісі, гриби... А тепера така жисть, що все це порушилось. Думалось нам, що то нерушиме, завжди було й буде так. І те, що в баняку кипить, вічне. Зроду б я не повірила, що воно одміниться. А воно ж так... Молока — не можна, бобових — не можна... Гриби, ягоди не дозволяють... М’ясо велять вимочувать три годині. І з бульби двічі воду зливать, коли вариш. Але з Богом биться не будеш... Треба жить...
Страхають, що й води нашої не можна пить. Та як ти без води? В кажнім чоловіку вода єсть. Нікого нема без води. Воду і в камені
