Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

ненависну сорочку…»
Геть ненависну сорочку! Шовк – тут грубе полотнище. До грудей хай ближче груди І до серця – серця ближче! Геть нахабне світло лямпи, І навіщо ніччю світла; Тілом тіло ми почуєм, Як в серцях любов розквітла. Геть невмисну соромливість І краси штучне вкривання, — Скільки днів у нас для праці, Скільки ночей для кохання! «Вона моя! В моїх обіймах…»
Вона моя! В моїх обіймах Тремтіла вся, мов вуж звивалась, І як край серця мого туга, Круг мого тіла обвивалась. І поцілунками палкими Пекла мої уста спрагнені, І шепотіла у безтямі: Навік, навік ми вже злучені! Навік! Навік! Я знаю, мила, Який в любові вік короткий: Та про будуче думать годі, Бо поцілунок твій солодкий. Бо тіло це таке гаряче, Бо твої груди повні, білі, Бо твоя стать така привабна, Що аж душа моя сп’яніла. Цілуй, стискай, души, обвийся Круг мого тіла, хай я згину: Один я раз любов’ю впився, Один я раз любив дівчину. «Хай це буде місяць, тиждень…»
Хай це буде місяць, тиждень, Хай це буде тільки нині. Щастя варте, щоб умерти За його і в цій хвилині. Хай це буде сон, омана, Хай це буде тільки мрія, Щастя варте, щоби вічно За єдиний мент терпів я.