Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

її так, що квилить в серці стон. В мене любка була, така гарна, як рай І чарівна, як сон, як привабні світи, І подібна ти їй, ти подібна їй, знай! Та усе то не ти, то не ти, ні не ти. В мене любка була, я любив її страх! Я, мов тінь її, біг по слідочкам її. А вона моє серце жбурнула на шлях І стоптала святі почування мої… В мене любка була… Ненавиджу її! Ненавиджу тебе, ти подібна її. А цілую тебе, щоби люто помстить Почування ображені в серці мої. «Кашельнула ти, я чую…»
Кашельнула ти, я чую, І твій віддих наслухаю, Бо на те ж то я й ночую, Щоб чужого вкрасти раю. Щоби кожний мент дрижати Із любові, із страждання, Щоби знати, відчувати, Що в його ти посіданні. Що ж, перечить я не стану, Вмієш добре катувати, Та як я тебе достану, Ах! – зумію наверстати. «Ні, такої лихоманки…»
Ні, такої лихоманки І в хворобах не буває: Кожна думка, кожна гадка Твою постіль облітає. І глядить, як ти головку На подушечку зложила, Як волоссячко із шовку Твою білу грудь накрило. Твої білі груди повні, Що з сорочки виглядають, Будять жартоньки любовні І кров грати заставляють. І твоїм тим тіла чаром Муж втішає ласі очи, В’яло хмелиться нектаром І, мов кіт старий, муркоче.