Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Десь загубила мати сина І двір у батька спопелів — І стигне сум, немов ожина, На недоораній ріллі. А скрізь полями межі й межі — Неначе тінь тюремних ґрат, Смутні смереки ворог теше І ставить шибениці в ряд. Окрадена мужицька тайстра І загулюканий мужик, І тільки тут, у творах майстра, Мужицький плач, мужицький крик. До Галичини
Хіба зберу тепер я сльози На перехрестях тих доріг, Куди твій син їх порозносив І де твій біль вогнем горів? Хіба в піску тепер сипкому Знайду знесилені сліди Тих, що верталися додому І не вернулися туди? Хіба вкладу в химерну пісню Твою скорботу мук і втрат? Словам у строфах стане тісно, Як і тобі за тінню ґрат? Хіба зберу тепер я сльози, Хіба складу тепер пісні, Щоб розбудити бунту грози І помсти розпалить огні! «Ти круг шиї ручку в’єш…»
Ти круг шиї ручку в’єш, Круг серденька – зраду, Знаю, знаю, що ведеш Мене на загладу. Я цілую жар губок, Заплющивши очи, Твому заклику в слідок Йду в Нірвану ночі… «Не зови, не мани, я не знаю тебе…»
Не зови, не мани, я не знаю тебе. Ти не ти, ти мара, ти лиш привид, ти сон, В мене любка була, але вмерла вона, І любив