Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Я знаю ті мрії дівочі невпинні, палкі, ніби лава, Буйні і нахабні, злорадісно грубі. Коли віддаляється день і нічка надходить лукава, — І тихі, смирні, соромливі, І боязливі такі, ніби слава, Коли тверда дійсність веде життя дном… Я знаю — Як тіло своє ти руками ласкаєш, Як груди стискаєш, На білих, м’якеньких подушках, як ніжки пухкі розставляєш, Я знаю, Як палко бажаєш, Щоби попестив тебе й я. Я знаю, Як мучиш мене ти ночами Руками, Устами, Грудьми І ногами, І лоном, І знаю, Як котишся з стоном Не заспокоєна… І тільки не знаю, Чому, коли стрінеш мене на дорозі, То женешся, втікаєш від мене в тривозі, То ховаєш за блиском горючих очей Всі мрії й бажання бурливих ночей, І ділиш надвоє себе: Невільника й пана. Хіба Повік то душа твоя буде Раба? І ділиш надвоє себе: На правду й брехню. Невже Тобі буде вічно святе все Чуже? І тільки не знаю Чому, Ти не хочеш покинути Тьму? Ти мрієш порою В глибокий, понурий, опівнічний час: А що, Коли б відчинилися двері І я увійшов? Тоді б… Ні! Кричать ти не стала би з ляку, Із радістю перси і лоно мені б ти дала: Бери і давай! Ти мрієш не раз В глибокий, понурий, опівнічний час: А що,