Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон

мов найглибше й невід'ємне єство, з яким я не можу розлучитися? Та щоб Ви могли це зрозуміти, треба, щоб Ви жили зі мною від самої колиски, й перемріяли зі мною всі мої хлоп'ячі мрії, й робили моїми руками все, що я робив, і дивились на все моїми очима, треба передумати все, що я передумав у самоті на вершку щогли чи біля стерна, пиячити цілі дні й ночі, спати під одним укривалом зі справжніми людьми, навчитися гидувати боягузтвом і шанувати відвагу над чесність, шанувати безстрашних людей… і як Ви можете зрозуміти, коли я не спроможний Вам пояснити?

А по-друге, я ніяк не добачаю різниці між тим, щоб сміятись і веселитися в суспільстві, де вішають людей, а чи дивитись на те, як вішають людину. А ми ж усі — і Ви, і я — сміємось і веселимось. Коли Ви згодні ходити ввечері тротуарами, які освітлює Закон, то Ви причетні й до злочину, який полягав в тому, що Закон вішав людину. А інакше лишається тільки знайти для себе якусь гірську вершину чи кораловий риф геть поза досягом людських законів — або зректися життя. Але якщо Ви приймаєте ліхтар на розі, то мусите приймати й убивства, які вчинить Закон, бо Ви стаєте причетні до Закону, приймаючи ліхтар на розі, й полісмена на перехресті, і все суспільство, в якому Ви живете; бо, живучи в цьому суспільстві, Ви підтримуєте Закон, ним установлений, а коли Ви підтримуєте той Закон, це означав, що Ви вклали свою частку в ціну мотуза, купленого, щоб повісити людину. Або приймайте все це, або вийдіть із суспільства — іншої ради нема. Я волію приймати — і не боюся, й не соромлюся того. Я не збираюсь жити у вітальні за спущеними завісами. Я хочу бачити і кухню, і посудомийню. Далебі, той чоловік, що боїться зняти рибину з гачка або випатрати птицю, яку сподівається з'їсти, — це взагалі не чоловік.

Для нього нема ні риби, ні птиці. Він не має права на них. Нехай не їсть. А як хоче їсти, хай знімає з гачків рибу й патрає птицю. Ми не станемо чистіші від того, що хтось зробить за нас нашу брудну роботу.

Ми хочемо садовини й городини? Гаразд! Заробляймо на них. Та поки заробляємо, ми ж мусимо їсти рибу й м'ясо? Теж правда. А тому, поки риба й м'ясо годяться для наших шлунків, не вважаймо їх нечистими і для наших рук. І можете бути певні, що закон, який захищає Вас від образ і нападів на вулиці, сплямлений кров'ю людини, яку він вішає в Сан-Квентіні. Що з того, що її погляд упаде на Вас чи на мене? Хіба він не падає на нас за п'ять миль чи за п'ять тисяч миль? Я не боюся глянути в очі тій людині. Чому це я маю боятись? Що згрубію, глянувши їй в очі? Тоді я згрубію ще дужче, боячись глянути їй в очі й уразити себе тим. Повірте мені, співчуття, що зродилось на диванних подушках, несправжнє. Кінець кінцем воно служить тільки для власної втіхи. Ні, я волію побачити на власні очі, і хай мені стане млосно. Тоді мені й потім робитиметься млосно, коли я почую, що когось вішають.

Та годі вже. Чи я доб'юся згоди, оголюючи свою душу? Я тільки розпалююсь. Первісний звір підводить голову й реве — і що з того? Нас наче розділяє десять тисяч поколінь. І все ж, якщо навіть дорогу до Нового Єрусалиму вкажете Ви, прокладу ту дорогу я. І поки Ви їстимете свою рибу та птицю, я здійматиму її з гачків і патратиму, хоч Ви мене й зневажатимете. І вона смакуватиме Вам, але руки Ваші будуть не чистіші за мої.

Я написав зовсім не такого листа, як збирався. Якось збився з дороги. Я хотів відповісти лагідністю на Вашу лагідність, а натомість виявив усе, що є різкого й неприємного в моїй натурі. Я вдячний Вам і ціную те, що Ви так мною цікавитесь, бажаючи, щоб я чогось не робив — дарма, великого чи малого. Але… але перші рядки цього листа, можливо, найкраще пояснюють мою думку. Я не можу. Якби Ви, поки я й у голові не покладав туди йти, сказали: «Ніколи не ходіть на страту», — я, аби зробити Вам приємне, пообіцяв би не ходити. Однак тепер — зовсім інша річ. Я б соромився сам себе. Я волів би піти й потім, щоб не бентежити Вас, більше ніколи не бачитися з Вами, аніж не піти й заслужити Вашу ласку, помножену в тисячу разів. Не те що я ціную видовище страти більше за

Вашу ласку, навіть помножену в тисячу разів, — тут ідеться про щось інше, що я мушу цінувати над усе, коли хочу цінувати Вас, чи будь-кого, чи будь-що взагалі.

Джек

До Анни Струнської

Окленд, Каліфорнія,

13 жовтня 1904 р.

[…] Затямте ось що: оповідання слід втискувати в якомога коротший час — в один день, у годину, якщо можливо, — а коли доводиться (таке часом бував і в найкращих оповіданнях) охопити довший проміжок, цілі місяці, тоді тільки натякати на перебіг часу, а оповідати лише про вузлові моменти.

Ви ж самі знаєте, що послідовне розгортання сюжету потрібне в романах, а не в новелах.

Новела — це обрамлений клапоть життя, один настрій, одна ситуація, один вчинок.

Не думайте, що це самозакоханість, коли я нагадую свої оповідання: я просто добре їх пам'ятаю, отож заощаджу час, посилаючись на них. Ось розгорніть книжку «Син вовка».

В перших вісьмох оповіданнях зображено по одній ситуації, хоча декотрі з них покривають досить довгі проміжки часу — той час тільки назначено, все підпорядковано розв'язці, конкретній ситуації. Вона стоїть у центрі уваги. Скажімо, починається з того, що «син вовка» зажадав жінки й вирушив її добувати; а конкретна ситуація — те, як він її добув.

Суть «Панотцевого права» полягав у сцені в хатині; решта — тільки вступ.

«Королева дружина» — взагалі навряд чи гарна новела.

«Північна Одіссея» покриває довгий проміжок часу, проте це розповідь від першої особи, а отже, той довгий проміжок (ціле Наасове життя) проходить перед нами за півтори години в хатині Мелмюта Кіда.

А розгорніть «Бога його батьків».

Перше оповідання — одна ситуація.

«Нерозв'язна загадка» — одна ситуація в хатині, де розкривається все минуле чоловіка й жінки. І так до