Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон
Мені дуже прикро, що Вам погіршало; а Ви ж так надіялися, що вже одужаєте. Сподіваюся, що мій останній лист не зашкодив Вам — якщо він розхвилював Вас так, як, здається, розхвилював Теда, то це просто злочин з мого боку. Пробачте мені. А втім, Ви, мабуть, уже знаєте, який я неотесаний варвар, навіть коли намагаюсь бути культурним. Зате Ви не можете сказати, ніби я нещирий. Не Кажіть Тедові, що Ви знаєте, як мені перепало, поки він сам не спитає, — це ж наше з Вами діло.
До речі, я забув сповістити Вас в останньому листі, що я стою першим у списку претендентів. Мій бал 83,58. Наш поштар каже, що у мене непогані шанси дістати посаду. Спочатку вони беруть як тимчасового підсобника й платять до сорока п'яти доларів на місяць. А за півроку переведуть на постійну роботу, з платнею шістдесят п'ять доларів. Але чекати доведеться, може, ще цілий рік. […]
Ось як писав Кітс[69] до міс Джефрі: «Одна з причин того, що Англія дала світові найкращих письменників, — це те, що в Англії за життя їх зневажали, а підносили після смерті».
Що Ви на це скажете? Тільки не подумайте, ніби я й себе маю на увазі. Я вважаю себе невмілим учнем, що вчиться у майстрів і силкується наламати руку.
Вже скоро північ, а я хочу відіслати цього листа ще сьогодні, тож вибачайте, що він виходить такий сухий. Тед поїхав до Фріско, здається, в театр, і я читатиму в ліжку, поки він вернеться. Якщо «Оверленд», «Блеккет»[70] і республіканці на тому тижні всі зразу заплатять мені, то я, може, зумію приїхати. Добраніч, Мейбл.
Джек
До Клауделі Джонса[71]
Окленд, Каліфорнія,
27 лютого 1899 р.
Шановний добродію!
Сподіваюся, що Вас, людину, яка зацікавилась моїми творами, не дуже розчарує те, що в березневому номері «Оверленду» моє оповідання не вийде. Я хотів побачитися з редактором особисто, а він тільки недавно повернувся з Нью-Йорка. Він задоволений моїм писанням, і якщо я держатимусь на такому рівні, згоден друкувати ще.
Мені несила висловити своєї втіхи з того, що моя робота комусь сподобалась, бо, самі розумієте, з усіх людей на світі автор найменше спроможний оцінити те, що написав. Принаймні така моя думка. Докінчивши річ, я, як правило, не можу сказати, добра вона чи нікчемна. Коли я вперше побачив надрукованою «Білу Тишу», мені аж млосно стало, бо здалося, що це нічого не варта базгранина, і я щиро засоромився, чом не викинув її вчасно до кошика на сміття. Але, як видно, люди сприйняли її інакше.
Досі я жив так безладно, що в моїй освіті й лектурі е великі прогалини, і я, добре це знаючи, аж боюся сам за себе; а крім того, коли я щось пишу, то настільки переймаюсь темою, що врешті вона просто обридає мені.
Я, звісно, розумію, що це велика похвала, коли тебе порівнюють із Тургенєвим. Я майже незнайомий з його творчістю, хоч і знаю, яке високе місце посідає він у літературі. Здається, в Японії я прочитав «Дворянський дім»[72], але більш не держав у руках жодної його книжки і навіть не певен, чи правильно пам'ятаю назву цієї. Так багато є гарних книжок і так мало часу на читання! Мені деколи аж сумно буває, як згадаю, скільки годин я змарнував на посередні твори, просто за браком кращих.
Щиро вдячний Вам за прихильне слово; воно надихнуло мене на дальшу працю і воднораз поставило кілька віх на незвіданій стежці, якою мусить іти початківець. Поясніть, будь ласка, яку помилку Ви мали на увазі. Друкарських помилок там чимало, й досить прикрих, а найгірша в назві, бо міняє зміст. У машинопису було виразне: «За того, хто в дорозі», а надруковано: «За того, хто на дорозі». На якій дорозі? Я ж мав на увазі дорогу взагалі.
З пошаною
Джек Лондон
До видавництва «Готн-Міфлін»
Окленд, Каліфорнія,
31 січня 1900 р.
Панове!
Відповідаю на Ваш лист від 25 січня, де Ви просили повідомити додаткові біографічні дані. Бачу, що мені доведеться переписати свою автобіографію наново чи принаймні стулити зі шматків.
Батько мій[73] народився в Пенсільванії, він був солдат, розвідник, лісовик, мисливець, блукач. Мати родом з Огайо. На Захід вони потрапили не разом, уперше спіткались і побралися в Сан-Франціско, де я й народився 12 січня 1876 року. В місті я жив тільки зовсім маленьким, а з четвертого до дев'ятого року життя мов минало на каліфорнійських фермах. Читати й писати я навчився на п'ятому році життя — вже не пам'ятаю як. Мені здається, наче я завжди вмів читати й писати, і я не можу пригадати часу, коли цього не вмів. Казали, ніби я сам намігся, щоб мене навчили. Читач з мене був усеїдний, головно через те, що книжок траплялось мало і я радий був кожній, яка попадеться в руки. Пригадую, що в шість років читав Троубріджеві[74] книжки для дітей. А в сім років — «Мандрівки» Поля дю Шайю, «Подорожі» капітана Кука[75] й «Життя Гарфілда». І весь той час ковтав романи «Морської бібліотеки», які лиш міг випросити в жінок, та різні дешеві книжечки, що траплялися в наймитів на фермах. У вісім років поринув я в Уйду і Вашінгтона Ірвінга. Тоді ж таки перечитав трохи не всю історію Америки. Життя на каліфорнійській фермі дав небагато поживи уяві.
Коли мені було близько дев'яти років, ми перебралися до Окленда, міста, що тепер налічує, здається, тисяч із вісімдесят населення і лежить за півгодини дороги від центру Сан-Франціско. В місті найбільшою принадою для мене стала публічна бібліотека. Відтоді я вважаю себе за оклендця. В Окленді помер мій батько, а я з матір'ю й досі живу тут. Я ще неодружений — адже світ такий широкий, і його поклик такий владний!
З дев'яти років життя мов минало в тяжкій праці, за винятком годин
