Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон

Цілий рік он якого пекла — і раптом таке розчарування: мені відібрано й ту маленьку втіху.

Обов'язок! Якби я держався Ваших поглядів на обов'язок, то ніколи б не потрапив ні до середньої школи, ні до університету, ніколи в світі — довіку б лишився простим робітником.

Моє тіло й душа терпіли голод ще в дитинстві, то чому вони тепер, коли на карті стоїть так багато, не зможуть обійтися без якихось там дрібних вигод?

Правда, я врешті порвав ті пута, але навіть тоді хіба я зовсім забув за обов'язок? Я й далі чимало доларів віддавав родині. Що я зробив насамперед, як вернувся з семимісячного плавання? Купив собі ношеного капелюха, кілька сорокацентових сорочок, дві пари білизни по п'ятдесят центів, ношеного піджака й камізельку. Рівно сімдесят центів я витратив, щоб поставити по чарці давнім товаришам. А решта зароблених грошей пішла на сплату батькових боргів та на потреби родини. Працюючи на джутовій фабриці, я одержував сорок доларів на місяць, і ще мені якось перепало двадцять п'ять доларів премії на літературному конкурсі[65]. Я тоді придбав собі костюм за десять доларів та викупив годинника з ломбарду. Оце й усе, що я потратив на себе. А за два дні довелося знов заставляти годинника, бо й на тютюн не лишилось.

А скільки разів, коли я замітав класи в середній школі, приходив до мене батько й просив півдолара, долар чи два? А Ви ж знаєте, що я сам мав куди діти свої гроші, всі до цента. І чи не бувало так, що я не мав нічого в кишені, коли прийде батько, і мусив іти до «Іджису»[66] та позичати в хлопців — у рахунок платні за наступний місяць?

Чи Ви знаєте, що я перетерпів, поки вчився в середній школі та університеті? Чорти в пеклі й ті б заплакали, на мене дивлячись. І хто те знає? Хто може те знати? Як часто моє серце рвалося з туги! Обов'язок… я два роки безперестану відбивався від нього, і тепер я радий. Ви ж мене знали два роки тому — скажіть, хіба ці роки не пішли мені на користь?

Ви кажете: «Це ваш обов'язок, якщо ви хочете, щоб вас поважали ті, чия думка й чиє товариство чогось варті». Якби я держався цього правила, чи міг би я спізнатися з Вами? Якби я керувався ним, чи знав би я тепер таких людей, чиє товариство можна цінувати? Якби я держався його змалечку, чиїм товариством я був би здатний тішитись тепер? Теннісоновим? Чи гурту тупих бешкетників з вулиці?

Я не спроможний розкрити своє серце, вилити його на папері; я просто повідомив кілька фактів зі свого життя, і вони, можливо, з'ясують Вам мої почуття. Та поки Ви не знаєте струн, Ви не зрозумієте й музики. Мене Ви не знаєте — не знаєте, що я почував і думав під час усіх тих змагань і що я думаю та почуваю тепер. Голоді Голод! Відтоді, коли я вкрав шматочок м'яса, бо мною володій мій шлунок, і дотепер, коли мною володіє щось вище, я почував і почуваю голод, тільки голод.

Ви не можете цього зрозуміти й ніколи не зрозумієте.

І ніхто ніколи не розумів. Так чогось завжди виходило. Обов'язок казав: «Покинь усе, йди працювати». Так думала моя сестра, хоч у вічі мені вона б цього не сказала. Всі дивились на мене скоса; хоч вони мовчали, та я знав, які їхні думки. Я не чув жодного схвального слова, зате дуже багато осудливих. Якби мені хоч хто-небудь сказав: «Я тебе розумію!» Ще від мого голодного дитинства на мене дивилися тільки холодні, або осудливі, або глузливі очі. Найдужче мені дошкуляло те, що так дивились на мене й друзі — не вдавані, а справжні. Зверху я зашкаруб і сприймав усі удари не моргнувши оком; але як мені боліло в душі, цього ніхто крім мене не знав.

Що ж, хай буде так. Це ще не кінець. Якщо я й загину, то в запеклій боротьбі до останку, і пекло матиме в моїй особі не найгірше поповнення. Але загину я чи ні, а боротись мушу, як і досі, — сам.

Мейбл, пам'ятайте одне: той час, коли я міг оглядатись на міщанську мораль, давно минув. Мені байдуже, якщо я втрачу все, що маю, — я створю собі нове; якщо я завтра буду голий і голодний — що ж, я йтиму далі ґолий і голодний, поки не впаду; якби я був жінкою, я продавав би себе всім чоловікам, аби досягти свого. Одно слово, я не здамся.

Даруйте, що я так багато пишу про себе. Я радий, що Ви вже одужуєте. Як мені хочеться приїхати! Я й приїду, коли знайдеться змога.

Поки я пишу цього листа, в кімнаті Френк грає на своїй скрипці, а Джонні[67] на нервах, отож пробачте, що лист вийшов такий сумбурний.

Скажіть Тедові, що я днями напишу йому, і попросіть його, хай пояснить детальніше, що він мав на увазі під тим псалмом.

Ваш Джек

До Мейбл Еплгарт

Окленд, Каліфорнія,

28 січня 1899 р.

Люба моя Мейбл!

Ну й перепало ж мені, нівроку. Мабуть, воно й справді не дуже гарно — просити критики, а потім сперечатись. Я це розумію; але я хотів пояснити свій погляд. Напевне, не слід було цього робити, та ще й так різко. Та все ж я гадаю, що це невелика кривда для Вас. От якби я міг поговорити з Вами! Може, на словах я пояснив би все краще.

І ще одне. Я не знаю, чи поділяєте Ви Фредову думку, але гадаю, що так: нібито я занадто поспішаю, не даю своєму писанню вилежатись, охолонути; ніби я не обробляю й не переписую знов і знов, коротше кажучи, не шліфую своїх творів, як ювеліри шліфують камінці. Цим, здається, Ви пояснюєте блідість зображених у моїх творах постатей. Але є ще два пояснення. По-перше, як я вже відзначив, вони не справляють на Вас враження, можливо, через те, що Ви зовсім не знаєте таких людей у житті. І, по-друге, вина тут може бути моя, але зовсім не через невправність у письмі. Можна писати вправно, сумлінно, бездоганно і все ж досягати мізерного ефекту. Так буде в тому разі, коли я сам не