Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон
2. Ви взяли мене на глузи за те, що в моєму оповіданні ополонка стоїть незамерзлою в мороз, у дуже великий мороз. Це вже такі критичні небилиці, що я дивуюсь і з Вашого зухвальства, і з Вашої неймовірної неуважності. За моїм оповіданням, до згаданої вище ополонки зразу підійшов чоловік, що перший прибув до хатини. Зацитую оповідання: «Собаки зупинились біля ополонки — не біля розколини, а таки ополонки, людськими руками зробленої, ретельно вирубаної в товстій, на три з половиною фути, кризі. Грубенька шкірка нової криги на воді свідчила, що якийсь час ополонку вже не відвідувано». Всі дальші події в хатині розгортаються за кілька хвилин, протягом яких спершу один чоловік, потім другий виходять до ополонки. А далі, по тих кількох хвилинах, перший чоловік від'їжджає, висипавши в ополонку торбину золота. Знов цитую: «Він… витяг з-під мотузків, що ними був стягнений вантаж, торбину з золотом. Вода в ополонці вже підмерзла. Він розбив кригу кулаком».
3. Ви критикуєте мене за те, що я згадую санки з березової кори. З огляду на контекст, це заперечення таке дитиняче, що воно може тільки викликати подив. У «Білозубі» я описую способи правувати собачим запрягом і самі собачі санки так, що жодній людині, знайомій з Північчю, й на думку не спаде, ніби я пишу про щось інше, а не про санки-«тобоган» з березової кори. Ви можете критикувати мене за вживання слова «санки», але не поширюйте своєї критики на самий факт. Такі виверти годяться на диспуті в школярському гуртку, але між дорослими людьми, та ще й письменниками, вони абсолютно недоречні. Тут Ви даєте підставу назвати Вас вигадником небилиць із погляду логіки й етимології.
4. Ви не згодні з тим, що я вкладаю в уста собачих погоничів команду «Гайда!». Дія практично всіх моїх північних оповідань відбувається на Клондайку чи взагалі на Алясці, а там, піднімаючи або поганяючи собак, уживають тільки однієї команди: «Гайда!» Про це нема чого сперечатися. Кожен, хто побував на Клондайку чи взагалі на Алясці, підтвердить це. Тут Ви самі себе показали автором «небилиць про Канаду», та ще й самовпевненим не-антом-невігласом. А тепер я хотів би спитати, що Ви збираєтеся робити далі. Чи візьмете Ви свої закиди назад так само публічно, як і висловили їх? А якщо сама природа журналістики не дозволяє Вам цього зробити, то як ще Ви можете виправдатись переді мною?
З повагою
Джек Лондон
До редактора журналу «Космополітен мегезін»
Глен-Елен, Каліфорнія,
30 серпня 1609 р.
Шановний добродію!
Посилаю Вам із цим листом оповідання, яке я назвав «Сила дужого». Якщо пригадуєте, колись Кіплінг виступив проти соціалістичних ідей у оповіданні чи то притчі під назвою «Меліса»: там він розвивав свої шовіністичні погляди й доводив, що об'єднання людей досить могутнє, аби відвернути війну, призводить до звиродніння цих людей. Я написав свою «Силу дужого» як відповідь на цей виступ. Яка Ваша думка про неї?
З пошаною
Джек Лондон
До Вільяма Інгліша Волінга[91]
Глен-Елен, Каліфорнія,
30 листопада і 909 р.
Дорогий мій Волінгу!
На Ваш лист від 24 листопада відповідаю негайно. Пропадавши кілька років у Південних морях, я не маю тепер тісного контакту з соціалістичним рухом у Сполучених Штатах, отож усе, про що ви читаєте, було для мене новиною. Я негайно передам Вашого листа кільком каліфорнійським товаришам.
Щодо мене будьте певні в одному. Я рішуче безкомпромісний прихильник революції й завжди стоятиму за те, щоб соціалістична партія лишалась неухильно революційною. Будь-який компроміс, як-от приєднатшя до Американської федерації праці[92], був би тепер самогубством. Чудовий приклад — Австралія. Там був чудово розгорнувся соціалістичний рух, тоді почав заходити в угоди, аби набрати сили, — й загубився в політично організованому профспілковому русі, так що тепер, на мою думку, Австралія з погляду соціалізму набагато відсталіша і в куди гіршому становищі, ніж Сполучені Штати. Там є жменька бойових революціонерів, декотрі з них дуже добрі борці, але їх замало. Лейбористська партія затоплює їх.
Якщо соціалістичний рух у Сполучених Штатах піде шляхом угодовства, це буде свято для олігархії й Залізної П'яти, або, кажучи серйозно це означатиме, що він скотиться назад принаймні на двадцять років, і бог зна, яка ще страшніша катастрофа може вийти з цього.
Ваш в ім'я революції
Джек Лондон
До Ентона Сінклера
Глен-Елен, Каліфорнія,
1 лютого 1910 р.
Шановний Сінклере!
Я тільки-но повернувся на свою ферму й сьогодні ж таки відсилаю Вам перші розділи Вашого рукопису «Випроби кохання». Книжка, безперечно, наробить галасу, і я навіть не знаю, з чого почати, щоб сказати Вам, як мені хочеться дочитати рукопис до кінця. Ви просто запалили в мені бажання дізнатися, що ж станеться з хлопцем. Хочу також запевнити Вас, що Ваша книжка разом з тим розділом «Манаси»[93], який вирізала цензура, буде найсоковитішим, найчервонішим шматком м'яса, кинутим будь-якому американському видавцеві за останні п'ятдесят років. Я тільки побоююся, що Ви не знайдете видавця, якому стане відваги надрукувати її.
Зичу Вам усякого щастя, яке лиш є на світі.
Ваш Джек Лондон
Заради бога, пришліть мені кінець рукопису, щойно закінчите.
До Ліліан Колінз
Глен-Елен, Каліфорнія,
26 квітня 1910 р.
Шановна Ліліан Колінз!
Відповідаю на Ваш ласкавий лист від 22 квітня. Я не знаю, як його сприйняти: чи як несвідомий комплімент, чи як комплімент дуже тонкий. Ось що Ви пишете. «Він був фізично нездатний відстояти себе. Він занепав духом; нелюдське напруження виснажило волю до дії, а гнітюче почуття втрати вбило здатність зважувати й аналізувати, порівнювати й вибирати».
І це, і ще багато іншого, сказаного у Вашому листі, доводить, що мені пощастило показати неминучість його смерті. Я не був зрадливіший щодо Мартіна їдена, ніж буває для багатьох, дуже багатьох людей саме життя. Ви раз у раз докоряєте мені, що я нібито несправедливо повівся з Мартіном Іденом, «напхавши його щойно пробуджений мозок абстракціями, яких нерозвинений розум ще не
