Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон

Я ніколи не пам'ятаю, що писав у своїх уже надрукованих творах. Тому я не знаю, який саме епізод з «Історії Еба», що його я нібито сплагіював у третьому розділі своєї повісті, Ви маєте на увазі. Я не пам'ятаю, про що писав у тому третьому розділі, а рукопису в мене під рукою нема, і я не можу подивитись. Однак гадаю, що йдеться, мабуть, про те, як дитинча чіпляється за матір, коли вона вилазить на дерево. Якщо це й плагіат, то його ніяк не можна уникнути, пишучи про таку вбогу на матеріал тему, як життя первісної людини. Адже в сучасному світі жінка я дитиною, коли їй загрожує якась небезпека, має тисячу способів урятуватись. Вона може покликати полісмена, плигнути в човен і відпливти геть, може вскочити в трамвай, вибігти в кухню й замкнутися там, вихопити револьвер і відстрілюватись або ж віддати дитину няньці, щоб та її рятувала. Одне слово, способів, якими сучасна жінка з дитиною може врятуватись від небезпеки, безліч; але в первісному світі такий спосіб був тільки один. Вона могла видертись на дерево. Проте для цього їй були потрібні вільні руки. А дитині лишалось одне: держатися за матір.

Ви питаєте, які мої погляди на плагіат взагалі. По-моєму, вся ця проблема плагіату безглузда. Я не можу уявити сміховиннішого видовища, ніж людина, що спинається дибки й репетує про плагіат. Жоден автор з убогою уявою не зможе довго користатися з плагіату й наживатись на ньому. І навпаки, жоден автор з буйною уявою не потребує вдаватись до плагіату.

Мені хочеться трохи потеоретизувати. Ось уявімо собі випадок справжнього плагіату. Хтось щось написав. і написав добре. А хтось другий списав у нього. Якщо оригінал написано добре, то нащо кому здалося списане? Тепер уявіть, що сплагійований твір написано чудово і він перевершує оригінал. На що ж тоді нарікати? Світові потрібен кращий твір. Первісний варіант чим був, тим і лишається, і його автор тільки на посміх себе виставить, знявши галас, що хтось зліпив більший пиріг з піску. Мені так і ввижаються дітлахи на вулиці: одне зліпило з піску пиріг, а тоді оголошує решті: «Не ліпіть більших пирогів!» Або ж уявімо, що перший диріг вийшов невдалий, нікуди не годящий. Невже в такому разі всі діти на вулиці вже не мають права ліпити пироги? Як на мене, вся ця проблема така сміховинна, що я просто не знаю, що про неї казати. Це ж безглуздя! Питання плагіату насправді стоїть не так: «Чи він зробив те саме, що я?» — а так: «Чи він зробив це краще, ніж я?» І якщо він зробив це краще — ну що ж, уклоніться йому низенько.

В єгипетській історії є оповідка про фараонову дружину, що закохалась у непохитно чесного молодого гебрея, а коли він не піддався на спокусу, вона роздерла на собі шати й стала кликати варту. Мені вона дуже нагадує тих людей, що кричать про плагіат.

З пошаною

Джек Лондон

До Джорджа П. Брета[89]

Окленд, Каліфорнія,

7 березня 1907 р.

[…] В «Дорозі», як і в усій своїй творчості, в усьому, що я казав, писав, чи робив, я був правдивий. Такий я виробив собі характер; і гадаю, що це моя найкраща якість. Мій творчий характер розвивався не без перешкод, але я подолав увесь опір, нападки й огуду, і це, можливо, найвиразніше окреслює мій правдивий портрет.

Я завжди стояв на тому, що одна з найголовніших літературних чеснот — це щирість, і завжди намагався жити згідно з цим переконанням.

Якщо я помиляюся, так себе оцінюючи, якщо світ коли зломить мене, тоді я скажу: «Прощай, гордий світе», — від'їду на свою ферму й буду там садити картоплю та розводити курей, аби прогодувати себе.

Я згоден припустити, що я, можливо, помиляюсь, гадаючи, ніби щирість і правдивість — мої найкращі якості. Я згоден припустити, що всі мої міркування хибні. І все ж, оглядаючись на своє життя, я доходжу до одного великого висновку: Я ВИЙШОВ У ЛЮДИ ЗАВДЯКИ ТОМУ, ЩО НЕ ПРИЙМАВ ЗАНАДТО ОБЕРЕЖНИХ ПОРАД.

Якби я з самого початку приймав поради журнальних редакторів, то дуже швидко зійшов би нінащо. «Макклюрз мегезін» спокушав мене сто двадцятьма п'ятьма доларами на місяць, щоб прибрати до рук. Філіпс казав: «Пишіть для нашого журналу отакі й отакі оповідання. Покиньте те, що ви пишете». Коротше кажучи, він хотів, щоб я вихолостив свої оповідання й зробив євнухом самого себе, щоб я писав нікчемні, манірні, солоденькі новелки для буржуа, щоб я став у лави хитрої посередності й потурав розніженим, пересиченим, боягузливим буржуазним інстинктам. Відхиливши цю пораду, я мусив розірвати з «Макклюрзом». Філіпс показав мені на двері, і я позбувся твердої платні в сто двадцять п'ять доларів. Якийсь час мені доводилося сутужно. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як я в Нью-Йорку мусив просити у Вас на квиток до Каліфорнії; але кінець кінцем я все поборов і виграв куди більше, ніж якби прийняв Філіпсову пораду. […]

До Артура Стрінгера[90]

Глен-Елен, Каліфорнія,

2 серпня 1909 р.

Шановний добродію!

Я недавно повернувся додому з подорожі до Південних морів, що тривала два з половиною роки; і на тій частині земної кулі, безперечно, знайдуться люди, які запевнятимуть, ніби я ніколи не бував на Південних морях і не знайомий з тим, що пишу. Тільки-но повернувшись, я вперше прочитав Вашу статтю під назвою «Небилиці про Канаду», надруковану в жовтневому номері «Канада вест», і тепер хочу Вам відповісти.

Ви закидаєте мені кілька тих канадських небилиць, і я розгляну їх у тому порядку, що й Ви.

1. Коли «Любов до життя» вперше побачила світ у «Макклюрз мегезіні», мені тоді заперечували, нібито перебратися з однієї ковбані до другої могла б лише дводишна риба. На це заперечення я відповів свого часу, цілком розв'язавши всі сумніви. І тому я не збираюся пояснювати Вам тепер, яким чином та риба, не бувши дводишна, могла втекти до другої ковбані, а тільки зроблю Вам одну пропозицію, щоб перевірити Вашу самовпевневість у цьому питанні. Пропоную Вам забитись навзавклад на двісті доларів або навіть на дві тисячі, що продемонструю Вам і вибраному Вами жюрі з професорів фізики, яким чином за обставин, точно описаних у моєму