Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий - Джек Лондон

конкретного прикладу. Вчора я виправляв гранки одного свого оповідання[76] для «Макклюрза». Написане воно місяців з вісім тому. Надрукують його в лютневому номері. Перегляньте його, і Ви зрозумієте ясніше, що я хочу розтлумачити. Воно коротке, в ньому з часткового виводиться загальне;— ідеться про самотню смерть старого чоловіка, і трагедію довершують звірі. Мій герой — старий індіянин, покинутий племенем у сніговій пустелі, бо став для нього тягарем. Він має багаттячко і трохи дров. Довкола нього мороз і тиша. Він сліпий. Як я трактую ситуацію? На чию точку зору стаю? Ну звичайно, старого індіянина. Починається оповідання з того, що він сидить біля багаттячка, прислухаючись, як плем'я збирається в дорогу, запрягає собак, від'їжджає. Читач разом з ним чує кожен знайомий звук; чує, як від'їжджають останні; відчуває тишу, що запала по тому. Старий вертає думкою в своє минуле — і читач разом з ним. Таким чином, уся тема пропущена через душу індіянина. Аж до кіпця, коли його обступають вовки. Розумієте, все, все, навіть мораль і узагальнення, викладено через нього, у формах його життєвого досвіду. […]

До Анни Струнської[77]

Окленд, Каліфорнія,

11 лютого 1002 р.

Дорога моя!

Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину. Пориви велить погоджуватись, думки — не погоджуватись. Вірте мені, що куди легше скоритися почуттям, ніж послухатись думок. Жіноче в мені проситься, а чоловіче — відраджує. А головне — над усім, над Вашим дорогим обличчям я бачу себе, і той «я» вимагає, щоб я був вірний собі, твердий і послідовний. Я певен, що впав би нижче в Ваших очах, якби зрадив себе, щоб бути вірному Вам чи доброму до Вас. Розумієте? Не знаю чому, але справа сама собою склалась так, що я мушу зважати не стільки на Вас, скільки на себе. Все, що я обстоював, проголошував і думав (тобто саме єство моє), повстає переді мною і судить мене. А я, хоч завжди здавався легковажним і несталим, потай шаную себе. Без цієї пошани я о розсипався. І повірте, я добре знаю, як легко розсипатися людині мого типу.

Але я все плутаюсь і не можу доладно висловити своєї думки. Однак сподіваюся, що ви хоч наздогад мене зрозумієте. Прошу Вас, зрозумійте мене, хоч і лишитесь при своїй думці. Мабуть, найкраще було б пояснити до кінця, та, бачте, нічого не виходить.

Поверхово можна було б сказати багато. Якби я гадав, що йти не слід, я б не пішов[78]. Але вважаючи, що йти слід, щиро вважаючи, як я можу не піти? Дякую Вам за одне: Ви просите не задля себе самої. Бо тоді мені було б важче. Проте Ви досить великодушна, щоб поставити свою вимогу на найсправедливішу основу. Одначе як прикро, коли тобі кажуть, що ти не досить близький і не повинен забувати, що наші шляхи пролягають далеко один від одного й ніколи не зійдуться. Прикрі не самі слова, прикро, що в них є правда. І ось парадокс: чого це я, хоч маю так мало спільного з Вами, знайшов у Вас так багато? А тим часом ми майже чужі одне одному. Та коли подумати — мабуть, воно не так. Може, я не вплинув на Вас нітрохи; може, і Ваш вплив на мене невеликий. Але, — принаймні для декого, — «невеликий» зовсім не означав «незначний».

Зважте, як я жив досі! Ну невже Ви не розумієте? Ми з Вами такі різні, що й жити мусили по-різному. Хіба доконче бути схожими, щоб стати друзями? Хіба не можна простягти руки одне одному, як проводирі двох великих союзних армій — щоб жодне не поступалось, не здавалось, не принижувалося? Певне, що таке може бути — і буває. Невже треба, щоб друзі розчинялись одне в одному? Та навіщо здалась така дружба!

Як же я жив? Щиро і відверто, хоч і не сумирно. Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, як воно є, за його справжню ціну. І я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть. Я не боюся померти — й через те не боюся дивитись, як помирають інші. Кажучи «боюсь», я маю на увазі не звичайний страх. Ні, я не боюся, що мене вразить видовище чужої смерті. Я бачив, як помирають люди. І це мало велику вартість для мого життя, що мені довелося таке бачити. А те, що я одержав, я готовий віддати. Хай увесь світ, коли захоче, прийде дивитись, як я помиратиму.

Я істота, наділена чуттями. Жити — це означав відчувати. Щоб знати життя, треба його бачити. Так само й смерть. Я не зможу вбагнути власної смерті, навіть якщо сам упаду з шибениці, мов стиглий плід. А що мені не дано пізнати сенс власної смерті, то я повинен шукати того пізнання в чужій смерті, поки ще живий. Адже смерть, як і життя, велике диво.

Ви замало вірите в мене. Ви боїтеся, що, коли я побачу ту ганебну смерть, це зіпсує мене — «згрубить», як Ви висловились. Мабуть, Ви справді так гадаєте. Але як це «згрубить»? Усе моє життя повстає й заперечує Вам. Я бачив речі куди гірші й куди жорстокіші, ніж страта за вироком. Видовище страти може тільки пом'якшити мене. Якщо я згрубілий — ну що ж, такий я є. Найгірше вже сталося зі мною. А що сталось — те не відстанеться.

Господи! Як Ви можете це зрозуміти! Може, а погляду жінки в чоловікові все не таке, як слід, але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятись нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіках, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам'ятаючи, що можеш і віддати його… та Ви не спроможні цього зрозуміти, і я не спроможний пояснити. Та й як інакше? Як можу я сказати про те, що виростало в мені повільно й тонко, про те, як складалася помалу вся моя натура, все