Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Та не вернуть минулого назад! Усе село, мов яблуневий сад, Стоїть в рожевому тумані. Напівзабутий милий краєвид. Юнацьких літ ява неповторима. Як і колись, під тином парубки Коханок пригортають чорнобривих, Що безсоромно, радісно кричать Високими, дзвінкими голосами. О скільки весен одцвіте з піснями І заплідниться молодих дівчат! Усе як слід, як і повинно бути. Саме життя розоре цілину. І – може статися – мої онуки По-іншому співатимуть весну. І, може буть, в такий же синій вечір У такт хрущам задзвонять літаки. І по-новому розцвітуть сади, І люди, і серця, і речі. Ніч
Ніч блукає по леваді Темна-темна та стара І жене зірок отари В сині стайні до двора. Положила чорний палець — Кучеряве помело. Золотих овець без цапа Не пускає на село. «Обіймає ранок села…»
Обіймає ранок села, Золотими гребінцями Чеше кучері туман. Під рожевий дим і порох Череда виходить з царин, На собак свистить чабан. І пливе, сміючись, гомін, Кучерявить пил шляхами, Золотіє слід отар. І на всьому – клаптик неба, Голубі веселі плями Та рясні цілунки хмар. Надвечір’я
1 Дзвінкіш мороз. І вечір на шибках Малює тьмяно бронзові любистки. Ще мить – і догорять останні блиски, Рожева тінь сховається в кутках. І в безбережнім, фіалковім морі Потонуть села, хутори, дороги… І тільки вогники убогих хат Яснітимуть у мовчазних степах. 2