Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

і далі, – руки свої простягаєш в прийдешнє, за обрії наших орбіт. – У новий золотіючий світ. «Житом, калиною літо цвіло…»
Житом, калиною літо цвіло. Парусом ранки лягли на озера. День підіймає чоло, День золотіє у дверях. Радісно п’є на світанку земля: Келихи вітру, роси і проміння. Дзвонять колоссям поля, Кличуть мене на весілля. Слухай! Як ніжно кругліє зерно, Стигнуть жита і квітує пшениця. Поле – пахуче вино, Я невсипущий п’яниця. Очі п’яніють, темніють від трав, Трави туманять степи і дороги, Зоряно вечір упав Сонцем холодним під ноги. Листопад
Щодня смутніш весела карусель, Ясне готується в дорогу літо. І тихі заводі далеких сел Осінній каламутить вітер. Через дахи, через будинки ржаві Промерзлий дощ одвіяних листів. І табуни сполоханих граків Тривожно линуть над полями. О море днів, розбурхане вітрами! Де хмурий листопад Під дзенькіт чоток і лопат Бреде в село розгаслими шляхами. Не відчиняйте, люди, хат, Замкніть на засуви всі брами! Тонкі тумани виросли до хмар, Димлять на сивими річками. І заходу кривавий жар Не тліє більше вечорами. По цілих днях худі ворони Ганчір’ям висять на гілках. І темний ліс, обідраний і чорний Наводить дикий жах. А вітер рве, шумить і крутить, Вихрить на деревах. Одні тумани мов прикуті Стоять уперто на полях. Стоять і мовчки п’ють холодні хмари