Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

І враз здригаються плачем… Уся земля, мов рана, Ятриться гноєм і дощем. Серп коло пояса
Розвіває волосся вітер, Туманом припав до ніг. А на заході день намітку На трави послав і ліг. І жалілися ночі верби, Води не дає земля, Голубими зірками небо Кропитиме вас до дня. Цілуватиме сон озера, Обійме квітки малі. Наливають до верху зерна Казками жита рясні. І піклується ніч, як мати, Кропить хмарки вином… На волоссі моєму ранок Розцвів золотим руном. «Дзвенять хрущі, цвітуть черешні…»
Дзвенять хрущі, цвітуть черешні, дівчата водять «журавля». А вечір ловить на гнуздечку золотогривого коня. Стою у присмерку діброви і думи вечора таю. Весна кує нові дороги, — чи скоро викує мою? Які слова я там зустріну… Кому зародять ці поля? Останні птиці долетіли… Цвіте туманами земля. Польова зустріч
Глянула… Таким гарячим золотим рум’янцем Зацвіли щоки, Заблищав серп коло пояса. Пригадую: На його блискучій поверхні Коливались дві веселі сині волошки. «О хутори…»
О хутори! Пронизані полинною