Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Глибокий присмерк перейде туманом, В полях зажевріє веселий жар. І знову місяць, круглий і рум’яний, Блискучим колом випливе з-за хмар. І заясніють вулиці снігами, Прозорий дим полине за хатами. І білий иній розцвіте бузком Під кожним тином, ґанком і вікном. 3 О ці казкові тихі надвечір’я Дзвінких, золоторогих вечорів, І синь небес у пелюстках сузір’я, І гул річок під скелями борів… Неначе дивна білосніжна мрія, Зимова ніч виходить з берегів. Горить, сріблиться ніжно над землею Далекою північною зорею. «Я сказав тобі: „Ти маленьке сонце!“…»
Я сказав тобі: «Ти маленьке сонце!» Ти оглянулася і засміялася. Сміх дзвенів промінням. В ньому я вчув задоволення, Перемішане з бризками соромливості. Серце тихо-тихо затремтіло І проспівало мені: «Щасливий, Ти знайшов незайману Радість!» Ранок
Бринять хмарки, повітря, води. Під пальцями морозів Вібрують струнами гілки. І тихий сад, немов орган, Згучить понад снігами… На сході золота октава. О друже мій, ти брат по крові… О друже мій, ти брат по крові Рослинам всім і назвам і речам! Коли табун реве на водопої І луни котяться по горах, Хіба тебе, пісень твоїх немає там? Он птиця за рікою Безсило сплескує крилом. І наші ноги почувають втому, Немов би з нею ми злились в одно. Навколо стигнуть грона, Рум’янить день дітей малих, І музика небес у голубому Однаково милує нас усіх. І кожен крок землі сирої Нагадує, і кличе, і зове; І навіть дуб, розколотий грозою,