Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

печаллю У згусток золотих і синіх вечорів. Хто вип’є сон і сум ваш давній І вийде сам із цих задимлених дворів? О хутори! Пливуть, шумлять і віють весни, І ранки сплескують крилом. І сонце кільчиться у плесах, А сонце птицею в село… О хутори! Пронизані полинною печаллю У згустках золотих і синіх вечорів. Хто вип’є сон і сум ваш давній І вийде сам із цих задимлених дворів? О хутори! «Беру оберемок проміння…»
Беру оберемок проміння Жовто-пухкої кульбаби, Стелю і лягаю. Коло мене коса, Молоток і мантачка. Бриль золотий захищав від спеки… А в небі лелеки. Далеко-далеко Якісь невідомі лани І високі намети… Хороше бути ліриком степу, Молодим косарем І поетом! Чи не сніг…
Підв’язала осінь китиці червоні, Сіла на коня. Прощавайте, села! Блиснули в тумані зіркою підкови, Малиновим дзвоном Розляглась луна. І немов той вітер за гаями-бором, вершник золотий. Чи не сніг у хмарах? Брязнули морозом ковані остроги — будуть на Покрову од зими листи. «Уже дзвенять і ніжно врунять…»
Уже дзвенять і ніжно врунять, Шумлять березові гаї. А журавлі летять і струнять, Пливуть у вишині. Глибоке небо синє-синє. В тонкім мереживі гілля. Хмарки, неначе ластовиння Чи перламутрова луска.