Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

6.02.1935 р. письменник уночі під ковдрою подер рушника і кальсони, прив’язав один кінець за бильце ліжка і затягнув собі на шиї петлю, дотримавши обіцянки: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся…» Ти сидиш в задимленій кімнаті
Ти сидиш в задимленій кімнаті І так лячно думати мені — За копійку кожен може взяти У завулках безпритульних днів… На столі брудне розлите пиво, Я дивлюсь на тебе із кутка — Не сховає павутиння сиве Молода, оголена рука… Там за містом, у степах розлогих, Золоті чекають вечори — Ти прийшла з великої дороги, Де копальні, вугіль, димарі. Знаю я, за темним коритаром Знов тебе в нічний розіпнуть час. Серце кров розбурханим ударом Розганяє силою образ… За вікном шумить чи степ чи місто — Я вернуся – тільки-но поклич. Золоте розкидала намисто По садах, будинках біла ніч. Я піду по вулицях осінніх, Де колись акації цвіли… Небо знов ясне таке і синє, Як у нашім (у твоїм) селі… Знов вернуся глянути на тіло, Що в кафе «Венери» продаси. Може й ти коли мене любила У житах шовкових по росі! Так сиджу і крізь туман дивлюся, Пиво п’ю, ковтаю матюки, А у темному запльованому люстрі Під очима бачу синяки… Дні біжать і гаснуть у минулім, У кайданах людяний мій гнів. Ах, чому пісні мої не кулі — Я б тоді не так поговорив!.. Я б сказав… та що тепер я можу? Сплять слова холодні на сторожі, Вічні в серці – холод і зима… Де ж піду, до кого відгукнуся?.. Ніч самотня, вітер і туман…