Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Слова прощання на мої уста. Я знов один, чужий собі й нелюбий, З піснями синіми по синій далині… І хтось поклав слова на почорнілі губи — Такі ласкаві, ніжні і сумні. Який я став? Яка тому причина? Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ… Мале хлоп’я тепер мені за сина, А чи ж давно я з ним у цурки грав? Біжать автобуси так само вчора й нині, А день – такий же синій, синій день… Скажи, чому в дочасну домовину Нас путь одна сухоткою веде… Скажи, чому бушую і гуляю, А в серці сум і сонце і весна, І дух терпкий степового розмаю І золота весна… О не сумуй, що не такі, а інші Прийшли ми в цей зелений, милий світ. Там у степах забрунькувала вишня, І на Дніпрі сльозою вкрився лід. Там по степах… та ти не розумієш, Тобі рідніші брук і димарі… У сивім ковилі ховає сонце вії І в позолоті очерет горить. І кличе владно знову повернути Далекий голос юність золоту, А за вікном голодний вітер, лютий І в ніч дерева зігнуті ростуть. Ах думи, думи… До блідого ранку Вузька канапа не дає заснуть: — Я завтра знов лічити буду гранки І у портфелі тамувать весну… Гармонія і свинушник
Частина перша
І

Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».

І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:

– Хто там?

Катерина:

– Тут живе Петро Сушня?

Відповіді не було; вона почула