Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Цю весну…
Цю весну сміюся і співаю. Мчать, летять на борзому коні Жовті жовтні, безтурботні маї, Немудровані і одчайдушні дні. Та сьогодні холодно і сумно І чомусь минулого шкода. Оглянуся: хутко і столунно В мертву прірву падають літа. Не до діла скучив за своїми Махряком і сіном запашним… Сонце б’є хвостами золотими І у небо синій лине дим… Та бринять мені чудним докором Тихі згадки, йдуть одна по одній — (Чи тому, що я уже не хворий, Чи тому, що я вже не голодний.) Чи тому, що маю сіру шляпу, Жовті шимі і цигарник срібний… На селі давно подохли шкапи І пишу я вірші непотрібні… Вже не вийду драними ногами В черевиках лапати багнище. Хтось чужий з ворожими думками Буде спати на моїм горищі… Вже не я ходитиму до ставу — Там, де шлях від міста до заводу, Інший хтось, гримкий і кучерявий, Буде кролем різать чисту воду… В тишині похилого паркану, Де уперше стрілися з тобою, Де колись таємно цілувались, Заросло навіки лободою… Маки там, а за парканом – рожі, Далі – степ, дорога і загати. Вже не я, а інший, кращий, може, Буде тут люб’янку цілувати. Все, усе тепер забути маю. Ну, то що… минулого не жаль. У куток найдальший заховаю Бузинову люльку і печаль. І тебе – сімнадцятого маю. Уривок
Як проходив тою дорогою —