Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

сміються з мене, в затишку гойдаючи налив, — мені однаково. Бо в очереті, ось тут за яром, осінь гострить вуха і ловить гомін тиші… Вона лежить з спідницею подертою, заплющить очи – скалить рота — погрозливо розп’явши руки над землею. Вона – німотна зараз! Ось тижнів через три — розірве пута, спідницю зеленую лишить в бур’яні і як скажена на лісу скочить: Ген багрянець жовтня… …десь падолист озвався лісом глухо. Сади примовкли й стежать день. Снігом ніч
Ти лежиш в пустельному холодному саду, Може несподівано до тебе надійду. Обдарую німотою твій зимовий сад, І неждано і нестримано заграю з світом в лад! Я не знаю, де сховається моя туга печаль, Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль. Проплива вона крізь холод і вітри, І лишає тільки смугу синю для шатрів. Пропливаю одногранним гірким сном, І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином. Смутно придивляюся до тихих хат, І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад. Промандрую аж за обрій де любов, Розпочну у тих країнах світлий лов. Буду юність уловляти – і в саду, Те, чого шукають чисті – там знайду. 2 Хто на межах стигне в білому снігу? Хто на вежах пльоска прапором снагу? Пропливають мимо башти дальні кораблі, І співають чужоземці про любов мандрівника Алі. Той мандрівник кинув наречену для шляхів, І вогнем багряним океанами горів.