Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Війнув… та все ж наперекір намові Землі неплідний дар дано в ту мить: Тут чебрецю й безсмертників шовкових Вибагливі прослались килими… І тут життя в задушливих обіймах, У фіалково-жовтих островках Чекає першого, хто руку здійме, Через піски проклавши ближчий шлях… І я іду… Тяжка моя дорога… Так обгорнув пекучий сонця сум! В пісках гарячих тонуть босі ноги, І в’януть очи від сипучих дум… І зрадницьки зриваю я в утомі Життя пісків – задуманий чебрець, І пахощі забуті, – а знайомі Мов тріпотіння голубих крилець… І мріють і зникають знов примари, Зринаючи у золотих пісках: Моє блукання, невблаганна кара, Моя любов, мов той чебрець цупка! І так іду… і так ізнов блукаю, Бо знаю: не про мене битий шлях… До обрію й за обрієм без краю Моє життя і голос мій в пісках! «Слізки дощу на листочках…»
Слізки дощу на листочках, Крапельки суму весняного… Десь на вустах у куточках Стільки спокою незнаного… Грім по ярах десь розбитий, Хмари розбіглись ридаючи… Будем як всесвіту діти, Вільну грозу прославляючи! Сонце проміннями скосить Квіти тремтячі від іскорок… Прийде й до нас наша осінь І без громів і без блискавок… «Я ні з ким не піду до пивниці…»
Я ні з ким не піду до пивниці, Де пляшки наче очи медуз, І нікому в диму не присниться Хижий усміх фарбованих уст. І ніхто, і ніхто у мій келих Бурштинових хвилин не наллє, І нікому мій