Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

– Іди, Сашко… Не треба. Не хочу я. Зла ти…

А сама сльози здержала. Солоні.

Сашка засміялася, але – нічого не сказала. Пішла – у вічі одна другій не глянули…

Ганна ж вбігла у хату і, сховавши голову у подушку, плакала довго, так, що трусилися плечі. Потім лежала, м’яка, із заплаканими очима, бліда.

Вечір блакитний. Цвіркун мантачкою дер об терпуг пісню, нудну таку, як вчора. Сама. Виходило все якось по-собачому. Орехта приходив з чубом спітнілим, рудим, бородою дротяною, куцою, сонцем засмаженою. Місив Ганну і нічого не казав.

Думала, що Орехта хлопця хоче мати так, як вона, до болю хоче, як іноді хочеться води в спеку, або живого завтрашнього дня. Тоді молилася. І як робила, і як спала. Коли тремтіла од Орехтових поцілунків, скандзюбившись, просила, зціпивши зуби так, що боліли очи. Кров’ю і серцем, розумом, всім:

«Хай буде!.. Хай буде цей раз дитина. Хай візьметься… Хай!»

Але потім, коли живіт почало випинати – Орехта зсупив брови. Брови зсупив Орехта і не дивився вдень на Ганну. Тільки вночі тягнув до себе. Але ж вночі не видко постаті…

Тоді почала затягувати живота рушником. Трохи тілько. Щоб не так видко. А вчора Орехта ткнув пужалном у живота і сказав:

– Щоб не було цього.

Сказав як відрубав. Коли так говорив Орехта – мусила коритися Ганна. Так само Орехта відрубував:

– Давай їсти! – Клала на стіл хліб. Так само Орехта відрубував: – Лежи… Тихо! – І мовчки лежала Ганна.

А вдень чужа Ганна. Орехта вдень чужий. Мовчки все. Сіра вдень Ганна. Що з Ганни вдень, коли ноги в кізяках і червоні. Заробиться, чорт – волосся розпатлане, піт на морді. Не вмиється.

Орехта йшов з комнезаму. Зупинився біля Сашкиної хати і патиком постукав об тин. Собака загавкав і кинувся до Орехти через тин. Викликає Сашка ходою. Коли йшла, ноги порівнював Сашчині та жінчині. Очима у вічі пильно.

– Була? – спитав.

– Була, – відповіла, очи великими зробила. Кепкувала наче з Орехти. – Вицарапав ти собі жінку.

– Погана?

– Не погана, а якась дурна. І поговорити не дала. Ха! Ха! Ну й жінка! Хоче Орехтиного заводу оставити! – кінцем хустки бавилася манливо.

Орехта вус вкусив.

– Значить, не вийшло? – спитав.

Сашка солодко губу скривила і махнула рукою.

Орехті в груди вкусило. Думки чирконулись одна об одну. Мовчав і дивився на Сашку, а вона очима сірими бісиків пускала.

– Зайдеш увечері? – спитав. – Коли світло погасне, сховаєшся за клунею, може, помогти прийдеться. По-домашньому зробе сучка, коли у город не хотіла. Будеш?

– Буду, – відповіла Сашка.

Ганна боялася заговорити до Орехти. Скажи слово, коли такий він – по пиці лясконе. Лясконе – боляче буде, а може, ні. Дивлячись, на думці було що. Іноді було так, що вдаре, а не болить щока. В грудях тільки пече дуже. Плакати не від болю хочеться, а того, що жалко себе якось…

Сама насипала їсти і сіла біля краєчка стола. Вечоріло. Хтось спутав ноги вітром. Тому тихо. Знала, що Орехта мовчить-мовчить, а потім скаже страшне. Скаже, у вічі зелено як змій гляне, не моргне. Візьме за руку і поведе. А вона піде слухняно, наче коняка за поводом. Піде і вилізе на бантину по драбині. (Орехта ще зранку драбину налагодив.) Очи заплюще, стрибне. А завтра не буде дитини. Може, і вдруге не буде. І може, ніколи не буде. Не буде. А тепер є. Є! Є! Жива! Є так само, як є серце в грудях, в жилах кров, мозок у голові. Є, як повне зерно в колосі, в літо з дощами майськими соковитими, цілющими. І стало шкода її, як самої себе. Хай вдарить. Ну да, хай вдарить! Боляче хай. По носі, по щоці, все одно, може, перекипить і змовчить. Слова не скаже. Вдарить – перегорить, а вона заплаче так, що буде багато сліз солоних баб’ячого життя – муки втіха гірка. Тоді пожаліє, може.

Одсунулась, так, щоб захистити живіт, а обличчя близько до Орехти. Надувалися жилки на лобі і шиї, обличчя червоніло. Не дихала навмисне. А коли не було сили держати повітря у грудях, із зусиллям останнім процідила:

– Ти нащо підіслав? Га?..

Орехта не чекав. Скреготнув зубами. Щелепи зціпив, аж гульки на щоках. Що робити, не знав. Тоді Ганна підвела ближче обличчя і сказала голосно:

– Нащо Сашку підіслав, питаю? Чого за спідницями бігаєш? Бабій! – кинула в вічі, а сама очима жерла.

Орехті «бабій» – по щоці рука мокра баб’яча. Щосили вдарив Ганну в лице. Голову Ганна – на стіл, крови каплі коралами на спідниці полотно. За косу крутнув, головою до стола притулив міцно. Сказав:

– Смотри. Гавкатимеш, голову об піч розвалю. Знай…