Подивилась, а поруч стомлений Білий кінь, як птиця тремтів… А на ньому хтось соняшним променем В біло-злотнім убранні горів… Ой навіщо я подивилася? Чарівний біло-злотний птах… Не мені, не мені судилося Сіять мак на твоїх полях. Се ж його променясті кучері Я тримала в своїх руках, Як тугим перевеслом мучила Хвилю золота в пишних снопах… Чи не його се очи вдосвіта Я угледіла в небі колись, Коли світлими росами хтось ридав, Схід мережив брилянтом сліз?.. Се ж для його убрання пишного Золотило сонце сніги, Гаптувало між білою вишнею Самоцвіти свої дорогі… Се ж його червоними маками Усміхалися влітку уста… І крижані крапельки плакали, І дзеркалилась в цебрах вода… Та навколо святого Юрія Білим сяйвом вились пелюстки… Божевільною білою бурею Танцювали свої танки… Напувала коня похилого, Помутилося все в ту мить… І спитала вершника білого: Може б в хату зайшов спочить? Усміхнувся… На тлі зеленого Золотою гадючкою спис… – Чи нема на війні нареченого? Ти за нього мені молись… У нестямі до ніг схилилася, Розтопила душу в сльозах… Не мені, не мені судилося Сіять мак на твоїх полях… Тупнув кінь і знялася курява, Закрутився далеко шлях… Зникли очи святого Юрія, Чарівний біло-злотний птах… І, цілуючи білий слід його, Проридала душа свій гріх… Ой навіщо до раю світлого Вводиш, Боже, вродливих святих?
