Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

А то — запіниться метелицею ніч, і ллється строгий льот акордами мовчання. Куди не глянеш — білих рун отари снігові! Тоді сади розкрилюють снагу, таємно дзвонять перемогу: за снігопадом – лютий вітер і березнева тань. Вже проростають світом дні, і легко-юним сходить сонце. Місяць примерзло проскрипить за північ, і знизиться проваллями світанку. Не зворухнеться клен. Мій згаслий сад зростає перед світом томно, сіро, а десь за панциром кори прозора кров готує кружний ход — за снігопадом лютий вітер і березнева тань. Осінь
Патлатий клен гойдає зелень, Ворушить пломінь сонця. Він знає – ще не осінь, Ще тільки раннєє згасання. А на болоті, де куп’яки стрижуться тихим вітром, зелений сміх – ще тільки квітне! Він – зо мною. Ліс, як синю далеч Франції, вітри самотньо сріблять. Він снить – як сторожка вода – у небо, Буяють луки – пустельністю. Була колись трава, ну а тепер – стерня лоскоче ноги. Сумно так. Одна вода біжить зеленим шумом, гойдаючи колишні квіти — що згасли, згасли, обірвались. Поле злотистим шляхом стеле путь — жовту, як піски. Лиш гречка пізняя примовкло мріє. Вже скоро, скоро підріжуть коси й гречку. Тихо й сумно. Городина скресає в срібний дощик ранком і цілий день мовчазно снить. Наллється плід, порадує старече око, але ж цвітінь – не вернеться назад! Хай яблука рожевобокі