Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Ой, згубилась блакитними днями щирість серця і буйних слів. Розлилися рожеві плями і розбіглись в чужу далечінь. Промайнули краса і радість, юність німо лежить біля ніг, і ніхто – ні словечка – поради! і ніхто не приймає сліз. Ну і згода. Нехай до болю не надійде ніхто із вас. Я ж притомлено йду до порога і ридаю в майбутній час. Ви зростаєте в хладнім димі, ви зростаєте в жовтих вогнях, і червоний – хоч зрідка – заблима і трагічний розкочує шлях. У шляхах, у дорогах майбутніх може згасне назавжди біль. Пригортаю до серця муку і ковтаю прозору сіль. Я для когось чужий і пустельний. Що для вас чийсь шалений біль? Тільки ж знайте: в Країну Далеку Прийде людськість крізь муку і тлін. За снігопадом тань
Загас мій сад. Засипано снігами лист осінній, і синім холодом дерева скуто. Птиця морозною струною пролітає, і прислухається до дзенькоту снігів. Мовчить земля. Лише вночі розколює повітря мертвий тріск: підліток саду — юна вишня — вітами здригнулася, і як стріла струною змовкла. І яблуневі віти дугами на дах. Оркестром стріл горить уранці паморозь. Сонце не в силі зняти срібну зброю саду, і тільки вітер, десь там за південь, звіє — здує срібно-рожеві грозна. І паморозь – на дах, на стріху зеленаву. І знову темний тьмяний сад. Одинок у снігу.