Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Гаряча тінь – як вирізан На береги тісні: То літнє сонце в день вгруза Крізь дерева рясні. За південь легка снадь лягла На стьожку голубу… З кінця в кінець – біжить, ґуля, І пнеться у дугу. «Тінь рожевих згасань – за плечима…»
Тінь рожевих згасань – за плечима. Але там, вдалині, у пітьмі Розриваються жахом невпинним Ще прийдешні, не бувші дні. Вони йдуть, наближають, бурують, У нестямі грози і жаги Підіймають незнано-злую, Невмирущу муку землі. Наближайтесь! суворим рядом Станьте тут, біля лану й лісів. За крицево-бронзовим ладом Летимо у багряному сні. «Мені здається…»
Мені здається, що й я лишу своє життя у келії чоботаря. — Дугою вигнув спину, і рукою так моторошно бігає по шву! А на полицях розставлено правила й копила, чорняві і брудні. Тут зрідка зазирає хлопчик, такий бадьорий та стрункий. Великі сірі очи схвильовано вдивляються в багно, розкидане навколо майстра. Як лячно, друзі милі! Обідраний, старий, занедбаний з дитячих літ — лиш тільки дратву шило й кожу він визнав за своє. А світ розлігся за вікном чарівно й буйно, гойдає сміх, утіху – й молоде прекрасне слово. Тут чоботар за зоряним вікном чекає хлопчика до себе – у чоботарські учні. Ось ще раз гляну на осіннє сонце і піду. «Ой, згубилась блакитними днями…»