Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Гуси, гуси! — захоплено вигукнула Асмік.

Велика зграя гусей злякано злетіла в повітря, сповнюючи його тривожним гелготанням. Яскраво блиснули на сонці білі крила.

— Ми просто в казкове місто потрапили, з водяними вулицями, — раділа Асмік. — Глянь, глянь, Камо, адже це справжнє місто! Армене, Грикоре, бачите, он майдан, а на ньому — пам’ятник, — показала Асмік на високий кущ очерету, що ріс із води посередині широкої гладіні озера. — А хіба не подібний до фортеці он той острівець з очерету? До вежі не подібний? Ні, це казка, це казка, Камо!..

— Ми запливли в найглухішу частину озера, дивіться, і птахи не бояться нас, — сказав Армен. — Киньте весла, я зроблю знімок.

— Сфотографуй. Армене, і «пам’ятник», і «фортецю», — просила Асмік.

Вони все пливли вулицями-протоками цього дивного «водяного міста». Інколи така «вулиця» обривалась несподівано, човен натикався на очеретяну стіну, і дітям важко було вибратися назад… Інколи протоки схрещувались або йшли паралельно, і нарешті всі «вулиці», «провулки» злились в один широкий, світлий «проспект», з якого брала початок найкоротша в світі річка, що впадала із Гіллі в Севан.

Настрій у всіх був чудовий. Забулися всі жахи. Ніхто не згадував вішапа, лише Чамбарові було невтямки, чому ніхто не стріляє, коли навкруги сила-силенна птахів. І, мабуть, з сумом згадуючи свого господаря-мисливця, він жалібно скавучав і неспокійно крутився в човні.

— Давайте зупинимося тут і наберемо яєчок, — запропонував Армен і враз почервонів; чи не подумають товариші, що він злякався вішапа?

— А таємниця? — запитав Камо, пильно глянувши на приятеля.

— Треба спочатку точно довідатись, де саме реве вішап, — сказав Армен. — Можливо, ми вже пропливли повз те місце?

— Почекаємо тут, він скоро нагадає про себе.

— А мені хочеться пливти далі, хочеться довідатись, що є в інших басейнах, — нетерпляче поривалася вперед Асмік. Великі чорні очі дівчинки неспокійно поблискували, жадібно вбираючи в себе все, що було навколо.

А вішап ніби підслухав Камо. Майже в цю мить зовсім близько розляглось його оглушливе ревіння: «Болт… бо-олт… болт!..» Дітям здалося, що під ними захитався човен… Скочив і уривчасто загавкав Чамбар. Захоплення Асмік змінилося жахом.

Човен зупинився. Асмік, шукаючи захисту, дивилась на Камо.

— Ну, тепер зрозуміло, де він. Пливімо прямо туди! — наказав Камо.

Хлопчики мовчки підкорились і гребли далі, скеровуючи свій човен в таємничу глибочінь озера Гіллі.

Що далі, то більше перед ними відкривалось нових красот природи. Але діти не помічали їх зараз.

Човен зайшов у нове маленьке озеро. Воно не було таке спокійне, як інші. Вода в ньому, здавалося, поволі кипіла, як в казані, поставленому на невеличкий вогонь. На ній набігали і одразу ж гасли, розходячись колами, великі бульбашки.

— Що з водою? — запитала Асмік.

— Може, джерела? — припустив Камо.

— А що ж? — впевнено відповів Армен. — Подумай, скільки тут води! З гір в Гіллі впадає всього два струмки, а витікає ціла широка річка.

— Вода і справді немовби джерельна, — підтвердила Асмік, занурюючи у воду руку.

— Через те, коли в селі джерела висихають, всі п’ють цю воду. Але звідки тут стільки води? Вона мусить текти сюди з якогось великого водоймища…

— Та хіба ж може бути стільки джерел? — недовірливо пробурчав Грикор.

Армен відкрив було рота, щоб відповісти Грикорові, але в цей час знову пролунало грізне «болт… бо-олт… болт!..» на цей раз ще протяжніше і страшніше. Здавалося, під водою і справді ревів скажений буйвол, викликаючи на бій противника.

Але Камо гріб далі, залишаючись (принаймні з обличчя) спокійним. Його розбирала цікавість, і він настійливо продовжував вести човен в тому напрямі, звідки долинали таємничі звуки.

— Я боюсь, я не хочу туди! — просила Асмік. — Висади нас, Камо!

Камо знизав плечима, але, помітивши, що дівчинка зблідла, вирішив виконати її бажання. Човен м’яко рушив і причалив до одного з острівців.

Камо перший вискочив на берег. Діти помітили, як острівець легенько гойднуло, а верхівки очеретів, що росли на ньому, захвилювались, наче па них подув, налетівши з гір, вітерець.

Камо розгублено зупинився.

— Що за дивний острів? — пробубонів він здивовано.

Попросивши у Грикора весло, Камо копнув ним у себе під ногами. З дірки, пробитої веслом, бризнула вода.

— Оце-то так— острів без землі! — вигукнув він. — Під ним одразу вода… Це не острів, а якийсь кошик з водоростей і коріння очерету… Почекайте мене в човні! — крикнув він товаришам. — Я спочатку погляну на цей дивний острів… Чамбаре, за мною!

І Камо, розсуваючи очерет, подався вперед.

— Не рухайся, а то острів піде на дно, Камо, рідненький! — закричав переляканий Грикор, побачивши, як під ногами Камо, що грузли в зеленому килимі водоростей, хитається острів.

Армен ніяково подивився на Асмік і на Грикора, наче питав їх, що робити. Потім, також вискочивши на берег, він гукнув:

— Камо, почекай, і я з тобою!

Під ногами Армена острів так само хитався і пружинив, ніби це була велетенська гумка, покрита очеретом і зеленню.

Обійшовши щасливо острівець, Камо з Арменом повернулись до човна.

— По-моєму, — говорив Армен, — коріння сплелося, наче линви, і опустилося на дно, а там затягло його мулом, і воно утримує наш острів мінно, ніби якорі.

— Ти глянь; він весь немовби повстяним килимом покритий, — сказав Камо. — Мабуть, очерет висихав, а під ударами вітру та граду розсипався і осідав на переплутані кореневища. Отак і виник цей килим.

— А якщо корені-якорі обірвуться? — запитала Асмік. — Що тоді?..