Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Відповіді не було Камо з зусиллям підвів голову і раптом побачив перед собою великі, сяючі очі собаки.

— Чамбаре… Рідний!.. — здивувався Камо. — Це ти, Чамбаре?.. А я, бач, дякую Грикорові!..

Чамбар радісно гавкнув і лизнув Камо просто в губи.

В очереті забулькала вода. На допомогу товаришеві поспішав, з великими труднощами продираючись крізь зарості, ковзаючи і падаючи, Грикор.

— Камо, рідненький, що з тобою?.. — мало не плачучи, кричав він.

За Грикором ішов Армен.

Удвох вони підвели Камо і відтягли його вглиб острівця, де очерет був густіший і опора надійніша.

Наламавши очерету і зробивши з нього горбочок, хлопчики посадили на нього Камо і самі сіли поруч.

— А ти таки добре викупався, — сказав Грикор, стягаючи з Камо мокру сорочку і даючи йому свою, суху. — Ти зовсім під водою був! Як ти тільки вибрався?..

Камо замість відповіді ласкаво мотнув головою в бік собаки.

— Чамбар? — здивувався Грикор. — Ану, мій собако, йди сюди, дай твою милу морду!

І Грикор, обхопивши голову собаки, поцілував його.

А Чамбар захоплено махав хвостом, і стільки радості було в його розумних очах, ніби він розумів, що говорять про нього, хвалять його…

— Ну, а як же ти… — почав був Армен, але страшне ревіння вішапа перебило його.

Хлопчики, пополотнівши, підвели голови

Ніби схвильоване вибухом, що стався в його глибинах, озеро сколихнулося.

В самому центрі його виникли і повільно розпливлися в напрямку до берегів великі водячі кола.

— Вода розверзлася… ніби печера відкрилася, — пробубонів Грикор, ледве ворушачи посинілими від страху губами.

— А ти побачив що-небудь? — запитав Армен у Камо.

— Водяний стовп вирвався з озера…

Вони розмовляли пошепки, неначе боялися, що хтось їх почує.

А над озером спокійно злітали і знову сідали на свої гнізда птахи. На них це моторошне ревіння не справило ніякого враження: птахи, очевидно, вже звикли до нього. Лише фламіні о на тому березі важко злетіли в повітря і ширяли над водою, спустивши свої довгі ноги. Для них Гіллі було випадковою зупинкою на далекому шляху, і вони ще, можливо, не були знайомі з усіма його примхами.

Запала тиша. Напружено, не зводячи очей, хлопчики дивилися в ту точку озера, де, за словами Грикора, «вода відкривалася печерою..» Цікавість і жах разом охопили їх. Нестерпно довго тягліся хвилини. Кожний легкий сплеск води, кожний пташиний крик змушував дітей здригатися.

— Візьми апарат, Армене, і приготуйся.

Скинувши з себе мокрий фотоапарат, Камо дбайливо витер його сорочкою і хотів передати Арменові, але той ласкаво сказав:

— Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.

Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, вішап затих і причаївся.

Грикор не витримав:

— Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, — сказав він. — Ходімо!

— Вона хоробріша за тебе, — вразив його Камо. — Тебе самого, мабуть, страх бере?

Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи і вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.

і враз… Стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загримотіло, і жахливіш голос вішапа сколихнув повітря.

Грикор бігом кинувся в очерет. Армен пополотнів. Камо, сторопілий і нерухомий, стискав у руках фотоапарат, затвор якого, хоча й несвідомо, проте встиг натиснути. А Чамбар голосним гавканням викликав на бій невидимого ворога.

Не сказавши й слова, хлопчики повернулися до човна, де їх чекала бліда, стурбована Асмік.

— Що бачили? Чому Грикор без сорочки?.. Ти що, Камо, упав у воду?.. — закидала вона хлопчиків запитаннями.

Але всі були цілі, живі, і Асмік почала заспокоюватися, навіть усміхнулася. Побачивши, проте, кров на руках у Камо, вона знову стривожилась:

— Чим ти руки порізав? Очеретом? І тонув, звичайно, тому такий мокрий?.. Еге ж, я по вас бачу, що в біду потрапили, — сказала вона, допитливим поглядом обводячи схвильовані обличчя друзів.

— Їдьмо… Пізніше про все довідаєшся. Відповідь тут, — Камо постукав пальцем по фотоапарату. — Як бачиш, всі ми живі, здорові, а в човні у тебе повно яєчок. Чому ж ти розхвилювалась? — І Камо засміявся, хоч і не зовсім природно.

Численними протоками-коридорами і басейнами, повз хиткі очеретяні острівці, просувався водяними «проспектами», «вулицями» і «провулками» цього казкового міста їхній човен назад, до рибальського будиночка. Діти знаходили шлях по тих позначках, які вони зробили вранці на очереті.

Вечоріло. Сонце сідало за обрій. Озеро щохвилини змінювало свій колір — ставало то золотистооранжовим, то зеленим. А очерет, освітлений променями вечірньої заграви, здавалося, палав; і по ньому пробігали яскраві, вогненні язики… Зграї качок, гусей, чирок поверталися з полів до своїх гнізд на чарівні острови.

Діти не помічали краси вечірнього Гіллі, їхні думки полонило одне: що сфотографував Камо? І тому, діставшись до села і залишивши яєчка в Асмік, вони одразу ж побігли до Армена.

Мати Армена, висока, худа, з великими чорними очима жінка, зустріла сина ласкавим докором:

— Армене, милий мій, де ж ти цілий день пропадав, нічого не ївши? Видивила очі, на тебе чекаючи.

— Нічого не ївши? — втрутився Грикор. — Та хіба наші приятелі — дикі качки, могли б дозволити нам бути голодними?

— Качки?.. Чим же вас качки нагодували?

— Та своїм м’якеньким м’ясцем і