Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Якщо я піду, хто буде біля телят? — спробував він відмовитись.

— Он іде пастух, — сказав Камо, показавши на Вано, який ішов з палицею на плечі.

— Еге-еге! Як добре, що він іде… — нещиро зрадів Грикор.

Діти сіли в човен. Грикор підвів руку, немовби хотів доторкнутися до уявної бороди.

— Чи по дав би ти нам, дідусю, селезня? Може, справді, зустрінемо вішапа?

— Кинемо йому в пащу селезня, а самі втечемо…

— Ти саме такий, щоб вішану віддати! Па, візьми на шашлик, — кинув дід Гри корові селезня в човен.

Плигнув у човен і Чамбар.

Дід Асатур, залишаючись на березі, побожно перехрестив дітей і щось забубонів собі під ніс.

— Ну, тепер ніякий диявол не підійде до нас, — спробував пожартувати Грикор.

Діти усміхнулися, але відчуття страху непомітно підкрадалося до їхніх сердець. Не боявся лише п’ятий «учасник» експедиції — Чамбар. З веселим скавучанням, висунувши язик, він нетерпляче рвався вперед, передчуваючи бажане полювання.

— Армене, стеж по карті,— сказав Камо. — Але, мабуть, треба й позначки на шляху робити, бо тут можна й з картою заблудитися.

Озеро, по якому плив човен, було не більше кілометра в окружності. Діти до пливли до протилежного берега, і човен зупинився.

— Куди далі? — запитав Грикор. — Назад?

— Шкода! — промовила Асмік. — Я думала, ми довго плаватимемо, а тепер — назад?

— Ми попливемо вздовж берега — з його східного боку повинен бути прохід у другий басейн, — сказав Армен.

Камо і Грикор знову взялися за весла, і човен повільно поплив уздовж жовто-зеленого берега.

Стіна високого очерету здавалася безкрайньою. Але враз у ній відкрилося щось подібне до входу, і Камо ввів туди човен. По обидва боки входу природною загорожею підіймався високий очерет.

В цьому коридорі-протоці було так вузько, що хлопчикам важко було гребти. Ставши на середині човна, Камо працював одним веслом, поперемінно загрібаючи воду то зліва, то справа.

Верхівки очерету зійшлись і утворили над протокою арку, що не пропускала сонячного проміння, і вода тут здавалася чорною, як чавун. Але ось коридор звернув ліворуч, і діти побачили інше озеро.

Це озеро було менше, ніж перше, але таке ж сонячне, ясне… Срібна поверхня його, в рамці яскравих золотисто-смарагдових заростей, була вкрита зграями птахів.

Гуси, качки, гагари та інші птахи, що заволоділи озером, побачивши човен, сполошились і з гелготанням знялися над водою. Повітря сповнилося шумом крил.

Чамбар не втерпів. Він скочив, шаленим гавканням виявляючи свою радість, і довго не міг заспокоїтися, скімлячи і облизуючись червоним язиком.

— Яке чудесне озеро! — вигукнула Асмік. — Гляньте-но тільки, яке ж воно красиве!

— Так! — сказав Грикор, жадібно поглядаючи на очерет, який кишів дичиною, і ковтнув слину: — Скільки тут смачного!.. — пожартував він.

На середині озера виднівся острівець, зарослий очеретом.

Коли човен підплив до острівця, з його берега шмигнула і сховалася у воді видра, що вигрівалася на сонці.

— Ех, якби дідусева рушниця була зараз зі мною? — журно зітхнув Камо.

— Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, — сказав Армен.

Вихід виявився протокою, ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.

— Пливімо назад, — сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, яка здавалась пробитим у горі тунелем.

— Що б там не було, треба пройти, — відповів Армен і додав: —Тут ми навіть скоріше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак…

Камо і Грикор схопилися за очерет, який ріс обабіч протоки, потягли до себе, і їхній човен легко ковзнув уперед.

Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?

А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, створене густим листям очерету, було тут зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темнозеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен нарешті зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, створивши сплетіння, з якого, здавалося, він уже не зможе вибратися.

— Армене, куди ти завіз нас? — запитала схвильовано Асмік,

— Пливімо назад! — вигукнув Грикор.

Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався. Його широка й тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей.

Діти зніяковіли.

— Може, вийдемо на берег? — запропонував Армен.

— Ну й затягне нас там! — заперечив Камо. — Сама вода, болото… Та й куди податися? Лише озеро навколо…

— Тоді що ж, помирати тут з голоду?.. Молодці ми будемо! — розсердився Грикор. — Треба просуватися назад.

— Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! — вигукнув Камо і, схопивши весло, почав сердито обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки, наче волокна мокрої зеленої шерсті.

Допомагати Камо, взявши друге весло, заходився Армен, а Грикор з Асмік обривали водорості руками. Поволі шлях розчищався, і човен потихеньку, немов черепаха, посунувся вперед. Нарешті, після довгих і важких зусиль, дітям вдалося перемогти водорості, і човен вирвався з похмурої протоки в інше, світле водоймище.

Діти з полегкістю зітхнули. У