Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

— На, візьми. Воно твоє.

— Моє? Де ти його взяв?

— Та тут… На камені.

— Хі, хі, — недобре засміявся Петько. — А сережку — теж на камені знайшов?

— Сережку? Яку сережку?

— Не знаєш? Вона у твоєму вусі стирчить, — реготнув товаришок.

Миша гарячково мізкував, щоб таке правдоподібне сказати. Але подав голос батько. Він звучав спокійно, але іронічно.

— А ми сперечалися: чи вийде з Петрика гарний міліціонер? Домовилися: якщо відразу помітить сережку, тоді йому місце в міліції, а якщо ні — то тоді…

— Але ж я помітив сережку! Правда ж, замітив, — верещав Петько.

Остап Якович із прикрістю в голосі сказав:

— Так, помітив. Але, чесно кажучи, пізненько. Петрику, не переживай. Кожна професія по-своєму цікава й потрібна людям.

— Ні, я хочу бути міліціонером. Я буду уважний. Я виправлюсь, — плутався у словах хлопчик.

Несподівано Мишко згадав про кросівки, які загубив у морі. Він зі страхом глянув на ноги. О, взуття без будь-яких змін на ньому.

Катруся, що перебирала скляні й черепашкові намистини, стиха мовила:

— Негарно присвоювати чуже. Це намисто хтось забув на камені.

— А я кажу — намисто твоє, — розсердився Мишко. — Щоправда, намисто не знайшов. Мені його дали.

— Хто дав?

— Та… — знітився Мишко. — Я шукав біля валунів гвоздику ланцетну. Хотів тобі показати, як вона цвіте. Але не знайшов. До мене підійшли люди. Дівчинка сказала: «Там, коло річки, гуляє чемна дівчинка. Передай їй ось це намисто».

— Як дівчинку звати? — гостро запитала Катя.

— Елісса, — не моргнувши оком, випалив Мишко.

— Елісса? — перепитав Петько, ніс якого негарно закандзюбився.

— Так, Елісса, — спокійно підтвердив Мишко, що освоївся в ролі вигадника. — Вона і ті, що з нею, іноземці. Туристи.

— Чого я спустився до річки? Ну, чого? Впав, замало носа не розквасив. А тут було стільки цікавого, — нарікав на свою долю Петько.

Остап Якович запропонував:

— Мишко не бачив пороги. Ходімо до річки.

— У мене ноги болять, — вередував Петько.

Хлопчик усівся на валун і буркнув:

– Ідіть собі. Я чекатиму вас тут.

— Гаразд, залишайся, — погодився Остап Якович.

— Я залишуся з братиком, — сказала Катя.

Дівчинка не відводила залюбленого погляду від намиста.

— О, Катю, ти не все знаєш, — пригадав Мишко. — Я Еліссі розказав про тебе.

— Про мене? Що саме?

— Розказав, що ти любиш читати.

— То правда, — заспокоїлася дівчинка.

— Знаєш, що Елісса тобі порадила?

— Ні, не знаю.

— Елісса сказала: «Хай Катя намалює чорнилом на лівій щічці рисочки. Вони оберігатимуть її від поганого ока».

Катя роздумувала.

— Чорнила немає. Мишо, а ти не запитав Еліссу, чи можна рисочки малювати пастою, якою пишемо в зошиті.

— Так, спитав.

– І що?

— Вона сказала… вона сказала…

— Головне, щоб фарба була синя, — докинув Остап Якович.

— Скіл не господар свого слова. Не виконав своєї обіцянки. Я зняв зі Скляної Гори шапку Арпоксая. Скіл мене обманув — нічого за роботу не дав.

— То погано. За роботу треба платити. До того ж між вами була домовленість.

Мишко відчув батькову підтримку. Довірливо з ним ділився:

— Татку, Скіл прямо стелився переді мною. Запевняв: «Усе, усе, матимеш. І сагайдак зі стрілами та луком, і меч у кованих золотом піхвах, із багатим руків’ям. А ще спис із добре наточеним лезом». Чому я пустомелі вірив?

Остап Якович задумливо хитав головою.

Від річки віяло приємною прохолодою. А монотонний гуркіт і рев води, здибленої кам’яними перепонами, зовсім не дратували, а навпаки — заспокоювали. Вдалині виднілися фігури Еколога і Тараса. Обидва мирно говорили й водночас милувалися прекрасним довкіллям. Мишка невпинно тягло до річки, води якої битися в пороги і розсипалися феєрверком бризок. Остап Якович затримав сина. Повернув його обличчям до себе. Проникливо запитав:

— Синку, хіба ти не отримав нагороду за свою працю?

— Яку? — скрикнув Мишко.

— Ти аж захлинався, коли розвідав, що плавав у кам’яних чоботах, літав на Вовкові… Невже під час подорожі ти мало взнав? А спілкування зі скіфськими вояками, фінікійськими дітьми теж не залишило доброго сліду? Нічого не дали для твого духовного росту?

Хлопчик опустив голову. Приспана совість враз ожила й мучила його. Він зрозумів, що виглядав невдячним хлопчаком. Хоча… Хіба існують на світі дарунки, що переважать побачене у Каркіді, морі, Степу. А ще дружба з Лулі, Еліссою, Борисом…

Остап Якович підбадьорив похнюпленого сина:

— Мудро повчали древні: стояча вода шляху до моря не проб’є. Біжи до порогів. Подивись, як води Південного Бугу красиво нуртують. А насправді борються за вихід у безмежжя світового океану. Скіфи називали його Зовнішнім морем.

P. S.

Пережиті за день події, також образи стовпилися в голові хлопчика і відганяли сон. Остап Якович зайшов до сина, щоб побажати йому доброї ночі. Присів на ліжко. Мишко ділився з батьком своїми мріями:

— Шаман Мадій згадував скіфо-перську війну. Чому б нашій сім’ї на цій війні не побувати? Ми б з тобою взяли участь у війні.

— Я щось придумаю, синку… Уроки скіфо-перської війни вельми повчальні. До того ж скіфи перемогли персів.

Скіфський бог світла і покровитель війська, спадкоємець за суттю індоіранського бога Мітри, народженого зі скелі.