Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

— У-гу-гу-гу-гу, — волали інші й крутилися дзигою.

Треті цілувалися. Четверті зі сльозами на очах молилися. Шаман Мадій забув про поважність — обнімався з колишніми пастухами.

Найпершим схаменувся Скіл. Відсторонюючи вояків, підбіг до Мишка. Стиснув йому руки вище ліктів і міцно поцілував у губи. Хоча герой дня страшенно хвилювався, але помітив на щоках сотника вологі струмочки.

Скіла з Мишком щільною стіною оточили вояки. Фікійці, що вийшли з тіні акації, наблизилися до схвильованого гурту.

Радісний вид Скіла скидався на свого тезку — вранішнє сонце. Воєначальник нерівним голосом звернувся до вояків:

— О, моя вірно дружино, мужні брати. Ми з вами щойно пережили щасливу мить. Шапка Арпоксая, яку вважали назавжди втраченою, знову з нами. Її повернув нам Михайло, син князя Євстахія.

— Сла-ва Ми-хай-лові, си-ну князя Євста-хія! — кричали, скандуючи, воїни.

Кожен підкидав повстяний башлик, ловив його і знову підкидав.

Коли хвиля здравиці опала, щасливий Скіл продовжив свій виступ:

— Відтепер, браття-воїни, племена царства Скопасіса є достойними дітьми Всеперемагаючого Сонця. А наша сотня довела, що вона є царською. Ми блискавично відреагували на зникнення реліквії.

Скіл замовк, але продовжував слати воїнам задоволені погляди.

Шаман Мадій завів козлячим тенором:

— Мужній наш начальнику, веди нас за собою. Птахами полинемо до Семи Могил. Узавтра над Могилами витатиме сонцесяйний Гойтасир на золотій колісниці.

Пишномовність Матія приємно вразила Мишка. Скіла, напевне, так само, бо він кахикнув. По хвильці рикнув голосом задоволеного тигра:

— Маю привселюдно подякувати тобі, шамане, за гарну службу. Царська сотня блискавичного реагування переконалася, що ти вибранець богів. Принесемо за тебе, Мадію, пожертву богині Табіті. Це вона своїм божественним перстом указала на тебе.

Зворушений до сліз, Мадій розкланявся на всі боки. Він напівзігнувся, щоб ніхто не бачив його щасливих сліз. Але руки тремтіли і видавали його внутрішнє хвилювання.

— Ступай, ступай уже, — сміхотливо нагримав на шамана Скіл.

Мадій незграбно зробив крок — і наступив на фартух, зробив другий — заплутався в довгій сорочці.

Тепер реготали навіть серйозні фінікійці. А Лулі не втримався — вибіг наперед. Прагнув зблизька бачити, як незграба виплутається з довгої одежі. Хлопчик за живіт брався від сміху. Біля малого стояв Вепр і радісно хитав хвостом. Потім Лулі не відводив від Мишка залюбленого погляду. Вепр, мабуть, собачим серцем відчував, що Мишко — герой дня, бо гавкав до нього. Мишко погладив Вепра. Пес звівся на задні лапи і лизнув хлопчика в ніс.

Мишку кортіло бавитися з розумною твариною. Та враз ляснув долонею по лобі. «Чому я не нагадав Мадію про Вовка. Де він? Напевне, знову у кущах лоху. Знову наодинці сумує. О, чому я забув про Бориса», — картав сам себе.

Проте піти на пошуки Вовка не вийшло — наперед вийшов довгобородий. Літнього Скілового радника Мишко поважав. Він уважно слухав його виступ.

— О, сколоти, молоді воїни! Ви сміливі, як тигри. Але пам’ятайте, що ви славні нащадки своїх батьків. З ними я пройшов немало доріг. Це про нас, сколотів, писав пророк Ієремія, син священика Хілкії. Тоді єдиний бог з третього неба погрожував розправою ізраїльським царям: «Я наведу на вас народ здаля; то народ запеклий, народ давній». Це про нас, сколотів, пророк казав: «У руках їхніх лук із списом; вони жорстокі, не мають милосердя. Голос їхній реве, як море; вони верхи на конях. Готові як один до бою проти тебе».[35] Браття-воїни, небо поклало на нас місію очищати світ від кривдників, волоцюг, злодюг і ледарів, що розжиріли і не здатні себе захистити. Ми з честю справляємось із цим. Небесний бог дарував нам країну, що простяглася степовим орлом, торкаючись одним крилом лагідних вод Меотійського озера,[36] а другим — повноводної тихої Істри.[37] Великі табуни й стада у степах нашого неозорого царства. Але замало їм тут паші. Ми повинні розширяти свої землі, примножувати людей. З користю для себе використаємо повчання святого Ієремії: «Горе тим, хто спокушається на чуже, а особливо злодіям, що не гребують обкрадати могили. Їхнє місце займе ображений ними і справедливий».

Скіл тут же подав гучний голос.

— Браття-воїни закріпимо за собою Каркіду.

Поміж скіфів прокотився схвальний гул:

— Правильно, кажеш, сотнику. Наказуй, що маємо чинити. Усе виконаємо, як велиш.

Скіл попросив тиші. Коли всі замовкли, приязно розпорядився:

— Воїни відбірної царської сотні, збираймось у почесну дорогу на Свято Всеперемагаючого Сонця. А коли наберемося від Готасира сил, то почнемо обживати Каркіду. Приводьте у місто своїх дітей і вагітних жінок. А поки що віддам розпорядження головному десятнику. Гей, Ліконе!

Скіфи розступилися. Лікон став перед Скілом.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — виголосив Лікон свою коронну вступну фразу.

Раптом сталось таке, чого ніхто не міг передбачити. Вепр, що тулився до Лулі й весело хитав хвостом, враз ощирився. Із гавкотом пес валуном пішов на грека. Пробив іклами його цупкі штани і тягнув до себе. Потім стрибав, щоб ухопити вояка за горло. Лікон відганяв пса ногою. Та Вепр оскаженів ще більше. І Лікон не витримав натиску — кинувся тікати. Вепр нісся слідом.

Елісса пищала не своїм голосом. Скіфи, які перебували у піднесеному стані, оторопіли й розгубилися. Це тривало кілька секунд. За цей час Лікон проник усередину Пурпурового палацу, а Вепр уже був коло бронзових дверей. Раптом дзизнула кимось випущена стріла. Вепр мішком звалився.

Лулі, що отямився; щодуху мчав до палацу. Мишко не відставав за товаришем. За ними тупотіли скіфські чоботи.

На мармурових плитах тераси лежало розпростерте тіло пса. Величезна голова бамкала в підлогу, а на шиї в такт голови хиталося тонке древко