Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

стріли. З-під його нижнього кінця пробилася яскраво-червона крапля. Вона вийшла за свої межі й побігла струмком. Паркий струмок швидко прокладав доріжку поміж прямих шерстинок. Далі дзюрив на плиту. У повітрі запахло свіжою кров’ю.

Лулі невтішно плакав, схилившись над псом. Мишко ковтав сльози. Скіфи, що оточили дітей, гуділи, як розтривожені оси.

— Треба ж такому…

— Це сказ. Пес міг на смерть загризти Лікона.

Лулі підняв заплакане личко:

— Ви погані, жорстокі, смердючі скіфи, — кричав істерично.

— Мовчи, молюску, — визвірився на хлопчика Пат. — Твій псяка… сказився. Ти теж… божевільний.

Біля Лулі стаяв захеканий батько. На руці фінікійця висіла перелякана Елісса. Ахава хотів підняти сина, поставити на ноги. Однак Лулі пручався. А ще надривно, крізь сльози, кричав:

— Веприк не сказився. Веприк узнав його.

— Кого узнав? — відокремився з натовпу Скіл.

— Та того… вашого, як його… головного десятника. Я його теж узнав.

Лулі схилив кучеряву голівку. Сльози, мов градини, лупали облізлий собачий бік. Елісса тріпнула дрібушками. Присіла, обняла брата.

Скіл кахикнув у кулак і привітно кивнув головою Ахаві. Фінікієць сумовито зітхнув. Начальник сотні вкрадливим голосом заспокоював Лулю:

— Хлопчику, я щиро жалкую за твоїм улюбленим песиком. Але сам подумай: чи був у нас вибір? Пес великий, агресивний. Він загриз би найкращого воїна, головного десятника.

— Той воїн не найкращий, а найгірший, — голосно заперечив Лулі. — Вепр розумний. Вепр узнав того, що заточив його у підземелля.

Між скіфами пронеслася гаряча хвиля.

— О, Ранішнє сонце, не слухай жовтого хлопця. Воно ображене і брехливе, — проспівав із відкопиленим п’ятачком Кувікало.

Скіл пальцем підкликав Гмирю і щось коротко йому сказав. Гмирі кивнув головою у знак згоди. Обходячи всіх, старшина зник за бронзовими дверима. Скіл надав обличчю приємного виразу. Пораду Кувікала залишив поза увагою. Вуркотливим голосом звернувся до Лулі:

— Хлопчику, твій песик дуже розумний. Пригадай, коли Веприк вперше побачив головного десятника?

— Минулого року, коли чавили виноград на вино, — буркнув Лулі.

— От малий заливає, — видав іронічний сміх Кувікало. — Мабуть, обпився молодим вином і в головці щось пошкодив.

Гундзя недобре скрипнув зубами.

— Кажу ж: очі малого якісь… тобто божевільні.

Ахава нервово пересмикував плечима. На червоному виді фінікійця виступили бурі плями. Скіл посміхнувся до Ахави. Солодким вуркотливим голосом сотник підохочував Лулю до розповіді:

— Хлопчику, обіцяю: подарую тобі найкращого песика. Спершу розкажи все, все, що знаєш, про Лікона.

— А ти покараєш його? — підвів кучеряву голівку заплаканий Лулі.

Мишко помітив, що смоляні оченята Лулі затаєно вивчали Скіла. Чи, бува, начальник його не обманює?

— Обов’язково покараю, — щиро обіцяв Скіл.

І Лулі сотнику повірив. Хлопчик підвівся. Два рази голосно підшморгнув. Почав пригадувати:

— Тоді я не міг говорити. Я доглядав Вепра. Одного разу хазяїн наказав мені збиратися до Ольвії. І Вепр тоді був зі мною.

— Правда, правда, братик мандрував до Ольвії. Але мандрував не довго. Скоро повернувся, — підтвердила Елісса.

Дівчинка прямо дивилася на Скіла. Сотник з осудом глипнув на Еліссу. Лулю, навпаки, підбадьорював:

— Розказуй, хлопчику. Не бійся.

І Лулі розказував:

— Насправді, на берег я не сходив. Сидів на кораблі. Уночі моряки човном поплили до берега. Вони не забарилися — скоро повернулися. З ними прибув ваш головний десятник. (Скіл здригнувся. Він виразно подивився на вояків, що товпилися і уважно слухали хлопчика.) — Хазяїн велів мені подати гостям фрукти і вино. Я все виконав. Вепр тоді лежав у ногах мого хазяїна. Я не знаю, про що вони гомоніли. Я не підслуховував.

Вояки кидали здивовані позирки один на одного. Скіл суворо їх запитав:

— Чули, що малий сказав?

— Чули, сотнику.

— Чого, на вашу думку, Лікон зустрічався з каркідом?

— Якісь питання, напевно, вирішував.

— Які ще питання за моєю спиною? — скипів Скіл (перелякані близнята припали до грудей батька).

Сотник нестримно волав:

— Я, начальник царської сотні, не знав про цю зустріч. Можливо, хтось із вас про неї чув? Мовчите? І Лікон не звітував мені. Наказую: негайно знайдіть грека і поставте переді мною. Я сам його допитаю.

Розштовхуючи воїнів, наперед викотився велетень Гмирі.

— Начальнику, будинок оточили воїни і його пильнують. Лікон з будинку не виходив.

— Наказую організувати пошуки грека в будинку. Переверніть його догори дригом, але грека знайдіть. Десятнику Пате, убитого пса треба закопати.

— Угу, закопаємо. Глибоко закопаємо.

Господар Пурпурового палацу — пірат

Засмучені діти стояли над свіжо нагорнутим горбком.

— Як почуваєш себе, синку? — турботливо питав Ахава.

— Я сумую за Вепром, — жалівся заплаканий Лулі.

— О, співчуваю тобі, співчуваю. Коли людина втратить те, до чого приросте душею, то довго слабує.

— Скіл покарає Лікона. Він обіцяв мені, що покарає, — казав Лулі.

Елісса тримала братика за руку, яку ніжно гладила. Мишко подумки жалів Лулю. Якомога переконливіше запевняв його:

— Я прослідкую, щоб Скіл виконав свою обіцянку і покарав грека.

Лулі у відповідь голосно підшморгнув. Мишко сприйняв цей звук на кшталт «красненько дякую, друже».

Ахава уважним поглядом окинув наметовий табір. Мишко про себе завважив, що на майдані ніхто не вештався. Сотня в Пурпуровому палаці. Ахава взяв своїх дітей за руки і подався з ними навпростець у тому ж напрямку. Мишко від фінікійців не відставав. Обминаючи чагарники, швидко дійшли до будинку, увійшли всередину.

Проте у залі з колонами скупчення народу не було. Мишко припустив, що вояки розійшлися по кімнатах і коридорах. Серед тих, що заглядали під дивани, лави і стільці, за статуї єгипетських і азійських богів та важкі тканини на стінах, він не побачив Лікона. І