Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Обличчя Мадія, розцяцьковане ряботинням, проясніло.

— Мишо, ти справді так усім, що коло царя царів крутяться, казатимеш.

— Аякже. У тебе класно з фокусами виходить. Ой, пробач… ну, з тим… камланням. Особливо мені сподобалось, як ти розправився з наклепниками. Як врізав їм… Ой, не так. Звів пастухів, а вони стукнулися лобами.

— Дякую. Красно дякую, Мишо. Ти мене втішив, хлопчику. Головне, щоб гарне слово про мене почув верховний шаман. О, тоді про мене в Степу біля всіх кострищ балакатимуть… Тоді я зовсім… Тоді я всім покажу… Знатимуть…

Мадій промовисто кахикнув. У цей мент жалісливо завив Вовк. Жрець вдавав, що страшенно здивувався. Гуконув радісним голосом:

— Чого до горіха тулишся? Давно міг проскочити у мене поміж ніг.

Шаман театрально повернувся до садочка спиною. Старанно підібрав сорочку, розкарячився і азартно крикнув:

— Нумо, вовче!

Зраділий Вовк кинувся стрімголов на поклик. Він кулею промчав між ногами шамана. Потім відійшов передніми лапами від плит і розігнувся.

Мишко остовпів. До нього усміхався білявий симпатичний парубок, вбраний у світлі полотняні штани й сорочку.

— Ура! — нестямно волав хлопчик. — Борисе, вітаю тебе з воскресінням. Ти — знову людина.

Борис прямо світився радістю. Усе ж прискіпливо оглянув руки, ноги, одяг.

— Борисе, ми з тобою зазнати різних пригод, навіть смертельних, — говорив, захлинаючись від радісного збудження, хлопчик.

— Так, так, — потакував Борис, розправляючи зім’яті штани.

У розмову друзів утрутився Мадій:

— Наші вже зібралися. Ось-ось почнуть від’їжджати. Михайле, тобі коня замовляти?

Мишко відразу все зрозумів. Живчиком підскочив:

— Я на Святі Всеперемагаючого Сонця побуваю?

— На Семи Могилах усі царства сколотів збираються.

Мишко вперше в житті відчув, як швидко крутиться під ногами земля. Його ноги роз’їхалися в різні сторони і він ледь не впав. О, він побуває на Святі Всеперемагаючого Сонця!

Та чомусь згадав матусю. Те, як вона турбувалася про нього. Згадав батька. Татко, напевно, вже на плато. Його, Мишка, шукає серед білих валунів і густої ковили. Гукає до нього, кличе…

Хлопчик розважливо відповів:

— Дякую, Мадію, за запрошення на Свято Всеперемагаючого Сонця. Спершу треба вернутися до батьків. Ти сам мене шпетив за те, що батьків не тримаюся.

— Мишо, не забудь нашої розмови. Як би між іншим розкажи про мене шановному Євстахію. А Євстахій хай розкаже верховному шаману…

— Та розкажу, розкажу… Не переживай.

– І ще… Не згадуй мене лихим словом. Сколоти виховують дітей суворо, у глибокій пошані до старших. А ти тримаєшся незалежно. Це дратує. Для кожного плоду богами визначено час, коли лягати на обрус.

Мишка до сліз розчулили мудрі слова. Правда, він не зрозумів, який саме плід мав на увазі Мадій. Значення слова «обрус» теж не знав. Проте Мадія спитати про те не наважився. Адже шаман неспокійно поглядав на своїх, що всідалися на коней і від’їжджали.

Мадій звернувся до Бориса:

— Невре, ось тримай перепустку. Покажеш її біля центральної брами. Тобі дадуть коня. Їдь, куди бажаєш. А знову будеш у Каркіді, то шукай Скіла. Він з тобою розрахується. Нам зараз не до цього. Бувайте, хлопці.

— Добре, що хоч визволив із вовчої шкури, — буркнув Борис, приймаючи мідний овальний жетон із якимось карбованим знаком…

Скіфські вершники спішно покидали місто. Мишко проводжав їх сумовитим поглядом. У нього стиснулося серце. Чи побачить він цих людей?

Та враз стрепенувся. «Скіл під’їжджає. Чому він не попрощався зі мною? Де подарунки, які Скіл так щедро мені обіцяв?» Хлопчик хотів гукнути до сотника. Але не гукнув. Подумав: «Скіл надміру заклопотаний. Йому зараз не до мене. Про це і Мадій сказав. Хоча, хоча… так не справедливо».

— Мишо, я хочу тобі залишити дещо на згадку, — немовбито здалеку долинув Борисів голос.

— А що в тебе є? — крутнувся Мишко до товариша.

— Я подарую тобі свій зуб.

Мишко вдавав, що зрадів подарункові. Напевно, вийшло не зовсім вдало, бо Борис його втішав:

— Ми, неври, — чаклуни. Ось трохи зачекай. Я почаклую над зубом і він стане чарівний.

Мишко підстрибнув. З інтересом спостерігав за Борисом. Той щось бубнів під ніс, потім три рази підкинув зуб, сам обкрутився, знову бубнів та пирхав слиною у жменю із зубом. Нарешті, задоволений собою й сяючий, простяг подаруночок. Турботливо наставляв Мишка:

— Бережи його, Михайле.

— Спасибі, Борисе, — так само урочисто подякував Мишко.

— Я зрозумів, Михайле, що ти любиш мандрувати. А мандри — не тільки захоплюючі пригоди. Мандрувати самому небезпечно. Знай: у скрутну годину цей зуб приведе тебе до мене. Або до іншого невра, який з радістю підставить тобі своє плече.

Як Мишко не вдавав із себе байдужого, але перед розлукою пережив надто сильне збудження. Він обхопив стрункий стан парубка і крізь сльози шепотів:

— Залишайся зі мною. Прошу, залишайся.

У горлі хлопчика виріс клубок, який швидко розростався й заважав говорити. Мишко голосно гикнув і стих. Борис нерівним голосом зізнався:

— Мишо, я звик до тебе і полюбив. Ми живі, а значить, зустрінемося. Мій зуб нам обов’язково влаштує зустріч. Мені потрібно поспішати. Бувай здоровий, брате. До зустрічі.

Але Мишко все ще тримав парубка за стан. Його серце розривалося від болю.

Він махав услід Борису рукою доти, доки вона не заболіла. Сумний, обернувся — і побачив близнят. Не розмикаючи рук, вони до нього підбігли.

— Ходімо з нами на берег. Ти ще не бачив таткових галер, — запрошував Лулі.

— О, уявляю собі, як цікаво на судні. Але мені вже час повертатися додому, до батьків. Батьки дали мені життя і у