Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Із стану задуми хлопчика вивели захопливі вигуки фінікійця. Вражений побаченим, торговець скрикував:

— Вау-вау! О, боги, скільки тут красивих, а головне — дорогих речей. Ні, я звідси не вийду, доки не огляну всіх шедеврів. Ай-я-я-й, — цокав захоплено язиком. — Неймовірно! Яка краса! З білого золота ковані кубки, а з червоного — блюда. Та які? З барельєфами. Вони, безперечно, з Тіра. Кольорове скло, звичайно, з нашого Сидона. Узористі тканини з Хатуара. А меблі! Меблі ж які! З чорного, червоного й сандалового дерева. Серед них такі, що інкрустовані дорогоцінними металами й слоновою кісткою. Їх завезли з Єгипту. А ще багаті лампади і світильники, крісла, обтягнуті баранячими червоними шкурами. На підлозі килими з чудовими рослинними орнаментами. На стіні гобелен з…

Мишкові, що ступав у сліди Агави, спало на думку, що Ахава хоче помацати красивий гобелен. А ще прицінитися: за скільки його можна продати. Проте фінікієць швидко минув красивий гобелен і зупинився проти намальованого на стіні чоловіка. Вусатого і бритоголового похмурого типа. Ахава мовчки розглядав його. Елісса з братиком підбігли до Ахави. Діти кидали недоброзичливі позирки на портрет, що так зацікавив їхнього батька.

Азава різко обернувся до дітей.

— Хто це?

— Наш колишній хазяїн, — буркнув Лулі.

— Правда, правда, таточку, він був нашим хазяїном, — підтвердила Елісса.

Ахава переводив зір від сина до дочки і знову до сина…

Лулі стривожився.

— Татку, він нас не бив.

— Лулі не обманює. Хазяїн лише гримав на нас, — підтримала братика Елісса, чомусь хвилюючись.

Дівчинка, що не спускала з батька насторожених очей, смикнула за край сукенки.

Ахава з притиском мовив:

— Ходімо звідси.

Мишко майже біг за Ахавою. Але біля дверей виник затор. Ахава з дітьми притиснувся до стіни, пропускаючи вояків. Мишко вслухався у збуджені голоси:

— Наче крізь землю провалився.

— Не міг Лікон далеко забігти, адже ми влетіли в будинок слідом за ним.

— Чи добре всі кутки і закутки обдивилися? — нестямно кричав Скіл, що з’явився у залі з колонадою.

З кутків озвалося декілька голосів:

— Обдивилися, сотнику. Під ложі заглядали, зі сундуків шмаття викинули, завіси на стінах відгортали — не знайшли його.

Скіл стояв, як завжди, із широко розкладеними ногами. А ще смикав волосинки на підборідді, що пробивалися.

— Не подобається мені зникнення Лікона. Не боїться сколот пса. Навіть великого. Тут, дійсно, криється якась загадка. Потрібно Лікона знайти. Гей, чуєте мене? Ніхто не вийде звідси, доки не знайдемо Лікона.

Мишко про себе відмітив, що Ахава нервово смикався і несміливо зирив на сотника. Зробив крок уперед і знову відступив до стіни. І так декілька разів. Урешті-решт фінікієць махнув рукою, мовби поставив крапку на якісь затії. Обхопив його і Лулю за плечі (Елісса вже вибігла надвір) і підштовхував до бронзових дверей.

Чомусь перед самим порогом Мишко згадав про жовті дверцята. Викрутився з обіймів торговця й підбіг до дверцят.

О, цього разу вони не були зачиненими. Хлопчика обпік здогад. Він увірвався у напівтемне приміщення. Грека в комірчині він не побачив. Проте помітив, що нижній край килима стирчав догори. (А він сам недавно край розправив.) Значить, хтось за цей край килим відкинув, хтось проник у підземелля.

Хлопчик кометою вилетів із комірчини.

— Я знаю, де Лікон! — кричав, надриваючи пупа.

У залі з колонадою не знайшлося жодного чоловіка, котрий не відреагував би на хлопчаків голос. Мук витягся, від чого зробився трошки вищий. А старшина Гмирі, кремезний велетень, підкотився на кривих ногах до Мишка. Скіл ревів із глибини зали:

— Кажи, де він?

Мишко, щоб його всі чули, присів і крикнув:

— Лікон у лабіринті!

Мук, що увійшов у свої природні ростові межі, вмовляв Мишка:

— Схаменися, Мишо. Вхід до лабіринту не тут, а за містом.

Мишко відчув у голосі вояка співчуття і через це розсердився на нього. Щоб йому повірили, він кричав так сильно, що угорі, між колонами, гуляла луна:

— Ось, за цими дверцятами, таємний вхід до лабіринту.

Прокричав і метнувся до жовтих дверцят.

Вояків припрошувати не довелося. Їх напхалося в комірчину стільки, що ні зайти, ні вийти.

— Я повинен сам усе бачити. Пропустіть мене, — ревів Скіл і ліктями розпихав вояків.

Мишко, що тримав за край важкий килим, догідливо відкрив перед Скілом таємний вхід до підземелля. Сотник уважно оглянув отвір у стіні, потім східці, що круто вели вниз.

— Скидається на правду, — сказав сам до себе.

Проте у комірчині Скіл не затримався — вийшов. За ним вийшли вояки.

Серед зали Скіл стояв задумливий і похмурий. Скіфи мовчки переглядалися. Мадій перший порушив тишу. Тонкий голос ображеного шамана так лящав, що у Мишка боліли вуха:

— Головний десятник не по чину зайняв цей будинок. Він повинен мені належати. Бо я йду зразу після Скіла, воєначальника царської сотні.

— Зайняв, а керування пошуками реліквії переклав на старшину Гмирі, — докинув Кувікало.

— А сам нишпорив по всіх закутках будинку, — пропихтів ображено Гмирі. — Скіле, я готовий піти в лабіринт. Готовий вивести звідти негідника.

Скіл здригнувся. Він вийшов із тяжкої задуми. З пересторогою підняв руку.

— Гмирю, у лабіринті ходи заплутані. Не бажаю посилати на смерть свого найкращого воїна.

— Я піду, начальнику. Я готовий… тобто вмерти, — відразу відгукнувся десятник Пат.

— Я теж. Я теж, — вигукували вояки порізно.

Скіл задумливо щипав молоду поросль на підборідді.