Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Схудлий — кістки та шкіра! — солдат якось відречено дивиться у щілину.

Невидючий погляд охоплює поплямоване брижами плесо затоки, смугу піщаної улоговини.

Смертник той — Мукудорі, вірнопідданий імператора, рядовий самохідної баржі, яка не так давно вирушила в останній рейс.

… Отже, обслуга кулеметів та інші члени екіпажу з горішньої палуби ганебно втекли.

Океанське вантажне судно, кілька років тому перероблене в самохідну баржу й спеціально обладнане для перевозки бойової техніки і висадки десанту, мало глибокі трюми, житлові й службові приміщення, розташовані на твіндеку[29].

Ці відсіки стали тепер пристановищем «бравих» вояків. Од повсталих їх відгороджували надійні дерев'яні настили й металеві перетинки.

Після того як в'язні розправилися зі старшим офіцером, скинувши його за борт, командування взяв на себе унтер-офіцер Такеда.

З Мукудорі він був майже ровесник і навіть земляк — теж із Хоккайдо. А тільки Такеда після закінчення військової школи раніше прибув в острівний гарнізон Сюмусю і завдяки своїй пихатості зверхньо дивився на просту солдатню, вважаючи себе обранцем долі.

Вайлуватого телепня Мукудорі[30] він принижував як міг: зумисне посилав чистити гальюни, на іншу чорнову роботу. Солдат мовчки виконував накази самодура, бо не смів заперечувати офіцеру, хоч і лютував потай.

Між ними виникла прихована ворожнеча.

«Коли-небудь я з тобою поквитаюся», — виношував помсту Мукудорі.

Одного разу в штормовому океані він таки наважився здійснити свій задум — скинути ненависного земляка за борт. Мукудорі непомітно підкрався до Такеди, який із секстаном[31] у руках проводив обсервацію.

Майданчик, на якому стояв Такеда, був з'єднаний із палубою вузьким дерев'яним трапом… Мукудорі подолав майже всі сходини, заносячи ногу на останню приступку. Як раптом трап задзвенів: дзінь-дзілінь! Виявляється, тріснутий дерев'яний щабель недавно був замінений металевим. Він-то й підвів нині.

— Хто там?!

В грудях у Мукудорі ніби щось обірвалося.

— Це я… я, Такедо-сан, — захлинаючись від страху, улесливо пролепетав.

— Ти? — здивувався унтер. — Чого тобі треба, гейсі?

— Душно в кубрику, от я й вийшов провітритися…

— Ну, що ж — гуляй, — і Такеда знову підняв кутомір, шукаючи в просвітах хмарного неба потрібну навігаційну зірку.

Чи здогадався він про намір свого земляка? Авжеж здогадався! Тому що на другий день, зустрівши Мукудорі на палубі й окинувши з ніг до голови прискіпливим поглядом, запитав:

— То, значить, душно в кубрику? Хі-хі…

Губи його скривила глузлива посмішка, і він спустився в каюту, так більше нічого й не сказавши.

«Ти од мене все одно не втечеш!» — вирішив подумки Мукудорі.

Проте сталося інакше…

Палуба стугоніла від тупоту ніг. Згори раз у раз долинали вдари чогось важкого об глухарі й кришки люків. За перетинкою вчувся скрегіт металу.

— Вони хочуть проникнути через ілюмінатор!

Напарник Мукудорі по вахтах, невеличкий, мовби іграшковий, солдат другого розряду Хіраока, злякано відсахнувся од перетинки.

— Нічого, гейсі, — посміхнувся Такеда. — Ми їх почастуємо свинцем.

Він наказав ще раз перевірити, чи добре задраєні бортові ілюмінатори.

— А ці, на кормі, в які рвуться язепохі, навпаки, відкриємо.

Так і зробили: задрайки по правому борту відгвинтили. Крім того, дерев'яні лючини, що прикривали вантажний люк, широко розсунули по бімсах, лишивши зверху тільки брезент. Той, хто на нього стане, неодмінно провалиться в глибоку шахту.

— Коли кішка збирається ловити мишу — хі-хі! — вона ховає кігті, — афористично вирік Такеда, й тонкі вуса здригнулися, неначе на компасі магнітна стрілка.

Після розгрому ходової рубки баржа зовсім втратила управління: нею владарювали хвилі. Вони хижо вгризалися в борти, перехлюпували через палубу. Щоразу, коли крізь прочинені ілюмінатори долинав розпачливий зойк, японці знали: там когось змило в океан.

Але стихія не лякала тих, хто вирвався на волю. Охоплені гнівом, люди намагалися добратися в черево корабля, розправитись із своїми мучителями. Поки що їм це не вдавалося.

Ілюмінатор, крізь який вони збиралися проникнути всередину, був глухо-наглухо задраєний. Тоді повстанці взялися за ілюмінатори кормові, розташовані в бортах, відразу за настилом головної палуби. До них можна було дістати рукою, якщо лягти на огороджену дротяними леєрами палубу, біля жолобистих ватервейсів[32].

— Спускайся, Хоа, а ми тебе потримаємо за ноги, — почувся чийсь голос.

Кілька чоловік схилилося над тим, кого назвали Хоа, — кістлявим, схожим на мумію юнаком. Він, звісивши голову за борт, намацав кружало ілюмінатора.

— Кришка відкрита, — повідомив.

— От і добре!

Всі сторожко почали вслухатися, стараючись з'ясувати, чи є там хто. Мовчання. Пустка. Отже, можна діяти.

— Ну, ходімо…

Спочатку Хоа, потім інші полізли в ілюмінатор.

Кубрик, в який вони спустилися, був порожній. В коридорі, що вів із корми до носової частини, теж нікого. Японці, видно, сховалися на спардечній палубі.

— Лізьте сюди! — гукнув Хоа.

Ще з десяток чоловік майнуло вниз. Їх ледве вмістив тісний коридор.

— А тепер розвідаємо, що там далі…

Не встигли вони ступити й кроку, як із сусіднього відсіку, з-поза бічної перетинки, кинулися японці. Вони збивали полонених