Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

— Хай![19] — захмелівши, вигукнув Сімура, дізнавшись, що племінник возить в океан полонених. — Їх треба топити всіх без винятку — велика японська імперія від цього стане ще міцнішою.

Для Сімури почалися звичайні, пов'язані з будівництвом секретних об'єктів будні. Доти, підземні тунелі, резервні склади з провіантом та боєприпасами.

Ласий до грошей і наживи, на цьому злиденному острові полковник, на жаль, нічого не міг придбати, щоб примножити свої скарби. Голодранці-полонені і тільки. Не буде ж він грабувати земляків, японців!

Малозначний випадок порушив його спокій, надовго вивів Сімуру із рівноваги.

Одного разу групу полонених, які завершили прокладку таємного тунелю, гнали на пірс, де вже чекала готова вирушити в океан баржа.

Поклавши руку на бильця сходин. Сімура стояв біля трапа, розмовляючи з племінником.

— Швидше! Швидше! — підганяв полонених унтер-офіцер.

Приречені на смерть повільно сходили на трап. І раптом — замішка: щось їх затримало. Сімура озирнувся — перед ним стояв щуплий, вкрай виснажений копач. Щось знайоме здалося в його обличчі.

— Ти не воюєш, ти носиш прикраси моєї дружини. — спокійно мовив незнайомець, показуючи на руку Сімури з перснями, всіяними діамантами.

Таке сказати самураю![20]

Аж тепер здогадався полковник, хто цей зухвалець. Сун, кореєць Сун.

Нараз перед очима постали тісні квартали Сейсіна. Понад рік провів Сімура в тому місті. Якось у багатих кварталах робили облаву — виловлювали непокірних. Облави завжди вабили солдатню: можна було дечим поживитися.

Знаючи схильність Сімури до наживи, його давній приятель, однокашник по військовій школі, підполковник внутрішньої служби Кіносіта запропонував поїхати з ним разом.

— Ловити золотих рибок, — підморгнув він.

Ловля справді була багата. В будинках, на які налетіли карателі, знайшлося й золото, й дещо інше.

У торговця Суна натрапили на тайник із коштовностями, серед яких й оці два масивних, з діамантами, персні.

Самого Суна солдати тоді забрали, й Сімура не знав, що з ним сталося. Можливо, розстріляли чи кинули у концтабір.

Що б там не казали — світ тісний! Бо хіба можна було припустити, щоб аж тут, на далекому острові, сталася зустріч?

Як він глянув на Сімуру! Скільки презирства в тих словах. «Ти не воюєш, ти носиш прикраси моєї дружини…» Краще б Сун ударив полковника або плюнув йому в обличчя, ніж казати таке, — воїн імператора чутливий до образи.

Коли по трапу відмелькали взуті в солом'яні варадзі ноги, Сімура, ніби між іншим, звернувшись до племінника, попрохав:

— Від мого імені скажи начальнику, щоб цього аго[21] топив останнім. І кілька разів.

— Гаразд, сенсей.

Так і зробили: Суна із зв'язаними руками опустили за борт. Дали хід машині. Кореєць на довгій линві волочився за кормою, аж поки захлинувся.

Вийшло, як і забажав Сімура, — страшне покарання за образу, завдану японському офіцеру. А все ж гіркота від того прикрого випадку з корейцем лишилася, подекуди нагадуючи про себе й засвідчуючи Сімурі його людську нікчемність.

Що вони хотіли, до чого прагнули самураї, роздмухуючи пожежу війни та завойовуючи чужі землі? Щоб Японія була багатою? Але ж на чужому горі щастя не збудуєш, а прагнення до волі й незалежності не спопелиш і не віднімеш.

Якщо від рисового колоска лишити одне-єдине зернятко, то й воно проросте й завруниться.

— Я знаю, хлопчику, тобі нелегко, — вислухавши нарікання Мукудорі на службу, співчутливо говорив Сімура. — Щоразу бачити смерть, чути зойк і плач — це все одно, що самому помирати й кожного разу народжуватися знову. Проте іншого виходу немає: або ми їх, або вони нас.

Правда, ніхто не збирався японців нищити, губити націю. Просто полковник шукав для себе й свого племінника виправдання, «обґрунтовував» звірства й жорстокість.

Мало-помалу дядько приколисав вагання, що закралися в серце племінника, й Мукудорі вже не мучили докори сумління.

— Не знаю, що б я робив без вас, сенсей! — розчулено зізнався Мукудорі.

Вони дедалі більше ставали однодумцями. Вишколений, загартований вояка, Сімура, немов мисливець собаку, повчав племінника.

Тепер Мукудорі без вагання вирушав у рейс.

Усе сталося неждано-негадано: Сімура раптово занедужав… Вони довго не бачилися. Коли після чергового рейсу Мукудорі завітав до нього на квартиру, одразу й не впізнав дядька — так той змінився. Обличчя висохле, пожовкле, в глибоко запалих, каламутних очах якийсь дивний, потойбічний погляд.

— Дядечку…

— Присядь, хлопчику, — кволим голосом озвався Сімура.

Мукудорі опустився на солом'яний татамі[22] біля розсувної перетинки, за якою лежав хворий.

Вони говорили недовго — розмова дядька стомлювала. І те, що почув Мукудорі, вразило: надії на одужання не лишалося. Сімура готувався до смерті.

— Шкода, що не побачив рідні, — сказав. — Та все ж боги милостиві — вони послали тебе… Ось, Мукудорі, — дістав він з-під подушки щось важке, загорнуте в картате фуросікі[23]. — Коли мене не стане, воно буде твоїм — я передаю його в надійні руки.

Через кілька днів полковника вирішили відвезти в глибину острова, на один з аеродромів, який підтримував повітряний зв'язок із Хоккайдо. Але не встигли Сімуру повантажити на автомашину, як він помер.

Скарби, награбовані ним, дісталися