Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Чого тільки в тій скриньці не було! Мукудорі, побоюючись, що в казармі хтось може викрасти, переніс її з острова на скелю. Там, у тісній порожняві, під замшілою приступкою і сховав.

Щоразу, приходячи сюди, він, затамувавши подих, намацував рукою: чи на місці його поклажа? Але все було ціле, і він, одкривши скриньку, милувався, пересипаючи з долоні на долоню обручки, діаманти, перли.

Сьогодні йому так і не пощастило помилуватися скарбами — сигнал тривоги підняв його зі скелі.

Він біг даремно: тривога була несправжня.

Дозорний зі скелі Футацу подав сигнал про наближення невідомого корабля. На березі зчинився переполох. Але виявилося — корабелі, японський.

Назад Мукудорі не вернувся — часу лишалося обмаль: він повинен без запізнення прибути на баржу.

— Знову відвідував могилу дядечка? — насмішкувато запитав боцман, угледівши на трапі свого підлеглого.

— Так, суїфухо[24], — покірно відповів.

Могила полковника Сімури, з пласкою чорною брилою надгробка, знаходилася за висілком біля затоки, де океан зубчасто вклинився в низький, піщаний берег. Звідти недалеко до скелі, в якій Мукудорі сховав заповітну скриньку.

На баржі знали: кожну вільну хвилину молодий хоккайдець проводить на кладовищі. Потай заздрили такій побожності й міцним родинним узам. Навіть холод могили не зміг остудити палкої любові племінника до свого іменитого дядька.

Одначе знали не все. Бо на могилі Мукудорі майже не бував. Одержавши чергове звільнення, він хутчій поспішав до скелі.

«Мертвому — мертве, — заспокоював себе. — І дядько більше нічим мені не стане в пригоді».

Поки на Сюмусю й Парамусіро то велося підземне будівництво, рейси баржі в океан не припинялися. Операція «Купання» знову й знову вкорочувала життя багатьом.

Після витонченої розправи над корейцем Суном, запропонованої полковником Сімурою, екіпаж для розваги так само почав топити чимало полонених. І Мукудорі на страшному ремеслі набив руку… Він так реготав, коли одного разу канат, на якому волочився полонений, раптом розв'язався і той нещасний поплив наввимашки, ніби й справді міг подолати океан і досягти рятівного берега.

А потім у душі Мукудорі мовби щось надломилося. Солдат-шибайголова став боязливим. Його терзали й переслідували привиди.

«Чим я завинив?! І перед ким? — думав він. — Хіба що жорстокістю перед полоненими. Але ж я давав клятву будь-якою ціною захищати імператора і Японію».

Ці «виправдання» перед самим собою трохи пом'якшували почуття вини, тимчасово додавали сил.

«Кімі га є, кімі га є — ми, японці, над усе!» — щоранку, коли на баржі піднімали стяг, звучали слова національного гімну. Звучали підбадьорливо й заклично.

Невдовзі укріплення острова завершили. Баржа з копачами-полоненими вирушила в останній рейс.

Як завжди, ставши під тент на боковому майданчику, Мукудорі стежив за неслухняним живим «вантажем».

Для того щоб бранці не могли піднятися вгору, а отже, досягти ходової рубки й перебити варту, над палубою натягли металеву сітку. Крізь неї не пролізти. Тих, хто умудрявся просунути пальці, били прикладом або чавили кованими каблуками.

Так повторювалося щоразу — полонені, опинившись у смертельному вольєрі, намагалися з нього вибратися. Мукудорі ставало смішно: він знав, чим це кінчається.

І все-таки трапилося непередбачене.

Океан штормив. Високі сірі вали без упину гатили в борт. Баржа носом черпала хвилі; вони заливали охоплених жахом людей.

Раз у раз, коли вода прибувала, палуба з напнутою над нею сіткою перетворювалася на басейн.

Вахтовий офіцер наказав стерновому тримати судно носом до хвиль.

«Не біда, — розмірковував він, — якщо язепохі[25] внизу захлинуться. Гірше, коли баржа переповниться водою. Тоді й нам, японцям, не минути лиха».

Бранці, стоячи натовпом, бачили, як рівень води збільшується. І чекали найгіршого. Але те, що їм здавалося загрозливим, насправді виявилось рятівним.

Дістати до сітки над палубою просто так було неможливо — надто високо, і полоненим доводилося ставати один на одного. Тепер же, коли вода піднялася в людський зріст, туди можна було дотягтися рукою.

Це трапилося на вранішній вахті, коли матроси й офіцери спустилися вниз снідати, а на палубі лишився Мукудорі та ще стерновий. Хоч вода крізь шпігати й ватервейси потроху зціджувалася за борт, все ж кожен удар хвиль наповнював «басейн» до половини.

Тримаючись на плаву, люди потяглися до сітки над головою. В дротяне плетиво уп'ялися десятки рук. Од ваги тіл бокове кріплення не витримало, і сітка в кількох місцях відпоролася від палубного настилу. Один її край, в підніжжі оглядового майданчика, на якому стояв. Мукудорі, повис у воді. Люди, хапаючись за нього, мов по сходинах трапа, полізли вгору.

Ще мить — і вони на волі, переб'ють екіпаж.

Мукудорі вистрелив. Кілька чоловік, підтятих кулями, сповзло по сітці. Вода забагрянилася.

Почувши постріли, з кубриків вибігла решта команди.

— Що тут діється? — нічого не розуміючи, запитав старший офіцер.

Але, помітивши розірваний дротяний намет і те, як по ньому піднімаються полонені, крикнув:

— До кулеметів! Мерщій до кулеметів!

Солдати кинулися за ходову рубку, де на триногах, зачохлені по-штормовому. стояли високі станкові кулемети.

Поки розв'язували брезент, полонені після замішання, викликаного смертю товаришів, знову пішли на приступ.

— Чого ти вагаєшся? Стріляй, стріляй, донбутцу![26] — не своїм голосом закричав офіцер.

Мукудорі вистрелив.

І