Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

І в цей час тишу стряс оглушливий артилерійський залп. То десь праворуч від доту озвалася берегова батарея. Їй вторили кулемети.

У печері під стелею спалахнув сигнальний вогник. Хриплоголосо засичали гудки зумера. Всі троє кинулися до гучномовців.

— Об'єкт «Сакура»! Об'єкт «Сакура»! — прориваючись крізь гуркіт канонади, захлинався знайомий голос вахтового офіцера. — Негайно зайняти бойову позицію. Вогонь — з усіх стволів, за планом «Тайфун»! — наказав він.

Це означало: стріляти, допоки вистачить патронів і витримає зброя.

Смертники покірно скорилися наказу. Свинцева лавина хлюпнула з усіх амбразур.

Узявши в порту Датч-Харбор, на Лисячих островах[38], необхідний вантаж, радянське військове судно, прозване моряками «Двійкою», лягло на західний курс і під прикриттям ночі попрямувало до берегів Камчатки.

Схід сонця зустріли серед пустельного океану. На сотні, тисячі миль жодної живої душі. Навіть косатки, що раз у раз витикали з води схожі на серп плавці, давно відстали.

Більшу частину шляху йшли непомітно. А це — неабищо: на борту корабля знаходився стратегічний вантаж.

Та ось і Командори.

— Мідний![39] — помітивши вдалині стрімкі чорні скелі, вигукнув марсовий, матрос Іван Байда.

— Дивися зіркіше, щоб не наскочити на каміння, — звернувся до нього вахтовий, високий, кремезний хлопець із дивним прізвищем Затуливітер. Теж Іван і теж степовик, з України. — Зараз наша «Двійка», — додав він, — поверне на зюйд-вест, а там і Пітер[40] скоро.

— Авачинська губа. Скелі Три Брати. Сопка Кохання… — почувши про рідний порт, мрійливо мовив напарник Затуливітра по вахтах стерновий Костянтин Гольцев.

Костянтин, корінний камчадал, разом із Байдою та Затуливітром потрапив в один і той же навчальний загін. Потім усі троє одержали призначення на плавбазу «Північ». Навесні нинішнього року вони переганяли з Сполучених Штатів Америки кораблі. І ось знову в рейсі.

Хлопці потоваришували. Їх інакше й не звали, як три брати.

Тому-то Костині слова про Три Брати — скелі, які чатують вхід до Авачинської губи й Петропавловської бухти, викликали в Івана Затуливітра лагідну усмішку.

Одначе він розсудливо зауважив:

— Не до сопки Кохання, друже…

На тій високій, схожій на бригантину з напнутими вітрилами сопці вони не раз призначали побачення дівчатам. Одержавши навіть короткочасне звільнення на берег, ходили туди гуляти.

Зараз таки було не до гульок. Хоч і відсалютували великій Перемозі — гітлерівська орда розбита! — проте лишилася мілітаристська Японія. Мир на сході ще не настав.

«Двійка», прямуючи з Датч-Харбора, до пізнього вечора затрималася на Командорах.

Чи то були якісь невідкладні справи — матроси про це, звичайно, не знали, — чи, може, командир не наважився завидна йти далі. А тільки коли минули гористий мис Монаті й опинилися на траверзі маяка тамтешнього острова Берінга, судно несподівано змінило курс. Обігнувши острівець Топорків, стало на рейді, неподалік від селища Нікольське.

Крім заступника капітана по політичній частині та ще двох офіцерів, нікого з команди на берег не пустили.

Матроси заздрісно дивилися навздогін мотоботу, який, пінячи гладінь води, наближався до острова. Кожному кортіло хоч ногою ступити на цю легендарну землю.

Море було спокійне. Пологі хвилі, м'які й притишені, набігали з безвісті, ледь-ледь погойдували «Двійку».

Вільні від вахти моряки стояли на палубі, здалеку розглядаючи поросле чагарями узбережжя.

Ліворуч до бухти підступала розлога долина. По ній в'юнилася невеличка річка. Далі, аж під хмарами, височіли Столові гори.

Хтось-бо влучно назвав їх так: вершини гір справді були схожі на широкий стіл.

— Як далеко і водночас як близько ці землі від наших степів, — задумливо мовив Іван Байда, хлопець із таврійського краю, як і його діди-прадіди, хлібороб, кряжистий степовик.

— Російський стяг тут майорить здавна, можна сказати, одвічно, — озвався присадкуватий, але широкий в плечах камчадал Костянтин Гольцев.

— А що, правда, ніби на острові могила Вітуса Берінга? — спитав Затуливітер.

— Могили я не бачив, — відказав Гольцев. — Хоч у Командорській бухті, на східному березі, бував. Восени тисяча сімсот сорок першого року там розбився пакетбот «Святой апостол Петр». Мені розповідали, що учасники експедиції Берінга й Чирикова вирили в піщаних дюнах землянки, які їх і врятували.

— Вони довго у них жили? — поцікавився Байда.

— Ні, лише одну зиму, — пояснив Костя. — Навесні мореплавці з решток розбитого пакетбота змайстрували суденце, добралися на ньому до Камчатки. Правда, вже без капітан-командора: Вітус Берінг тут-таки й помер. Он там, за тими високими хребтами, — показав він рукою на північ.

Друзі глянули в той бік. Сіра, з чорним відтінком вода. Звивиста лінія берега. Широкі Столові гори. Десь там вічним сном спить великий мореплавець, відкривач земель. Про нього вони й думали нині, ці троє ще зовсім молодих моряків.

Великий, безмежний океан розкинувся довкруг, зітхав наморено внизу, у них біля ніг.

Хлопці знали: його освоювали співвітчизники, землепроходці… Добиралися вони до східних рубежів Росії, долаючи тисячі й тисячі верст. А потім починалося ризиковане плавання.

Відважні пращури вирушали в океан, з'являлися на протилежному боці планети, аж біля берегів Америки. Відкривали нові, невідомі архіпелаги. Як-от і Курильські та Командорські острови.

Безстрашні, працьовиті люди йшли не з мечем і вогнем — несли своє добре серце, кмітливість