Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Судомиста гримаса звела тонкі, схожі на лезо самурайського меча губи, оголила з'їдені — чисто тобі гільзи великокаліберних патронів! — зуби. Замість слів гімну Сімура пробурмотів щось лайливе.

Скільки й пливли, вітер не вщухав, а море вирувало дедалі більше. Буруниста течія, підганяючи корабель, несла його далі й далі на північ.

Зіпершись на фальшборт, полковник вдивлявся у пооране хвилями узбережжя. Проте рідного берега так і не уздрів. Настрій від цього зовсім зіпсувався.

Та ось корабель наблизився до протоки Сойя кайкіо[13]. Пагористий, ніби спина страховиська, мис притишив навалу вітру. Хвилі вляглися, хлюпливо перешіптуючись унизу.

Десь за кілька миль од корабля несподівано блимнув маяк. Огонь погас, знову зажеврів. Сімурі здалося: то підморгують йому. Рідний Хоккайдо був же зовсім поряд.

Сутінки волохато лягли на воду. В небі викруглилась пляма місяця.

Запанувало таке умиротворіння, ніби світ, який давно конав у корчах війни, вщерть переповнився первісною тишею. Ні сліз, ні крові…

Сімурі чомусь спали на думку в'язні, піддослідні загону «731», яких він бачив на одному недавно збудованому об'єкті. Їхнє тіло, густо вкрите виразками, кровоточило. Гинули вони в муках.

Цей спогад, одначе, не в'язався з довколишньою ідилією, і Сімура, відігнавши його, заходився споглядати виднокіл.

Голубуватий серпанок огортав береги. Місяць піднявся майже в зеніт, розхлюпуючи молочно-біле сяйво. Полковник звів очі до неба. З уст мимоволі зірвалися слова:

То був хокку, невеличкий пейзажний вірш стародавнього лірика Басьо.

Японці вміють шанувати прекрасне, глибоко й тонко відчуваючи природу. Але хокку, продекламований цим прислужником насильницької смерті, прозвучав як глузування над величчю природи й над усім сущим на землі.

Жорстокість, змішана з мрійливістю, робила обличчя Сімури огидним. Так хижак, розтерзавши жертву й сповна вдовольнившись нею, стає «голубинно-лагідним».

Призначення на острів Сюмусю старий вояка сприйняв як належне: солдат імператора завжди повинен іти туди, де необхідний. Хоч, правда, на задвірки імперії Сімура плив знехотя. Єдине, що зігрівало душу, — там, у каюті під сімома замками, — невеличка, інкрустована перламутром скринька.

З боків на ній видніла знайома панорама: конус Фудзі[14], покруч дерев по скелястих уступах, крихітні пелюстки вітрил на тлі голубого моря.

Кришку, теж розузорену перламутром і покриту лаком, прикрашали три мавпочки, які затуляли вуха, рот і очі. Напис — стовпець ієрогліфів, виведений поряд, проголошував так звану мудрість кікадзару, івадзару й мідзару: нічого поганого не слухай про злу мавпу, нічого про неї лихого не говори, ба навіть не дивися!

У таких ларцях японці зберігали талісмани! Ха! Яка сентиментальність! Полковник давно втратив віру в символи, крім, звичайно, віри в силу меча й золота.

«Кен[15] долає ворога. Але там, де безсилий навіть меч, золото все ж бере гору. Бо з грішми не можна загинути і в пеклі, а без них людина — мов човен без вітрил», — думав Сімура.

Проте не дріб'язком, не жалюгідними сен чи навіть рьо[16] наповнив свій ларець заповзятливий хоккайдець. У скриньці лежав справжній скарб: золоті обручки, годинники, перли, інші коштовності — всі ті речі, які Сімура правдою й неправдою придбав, а точніше — награбував в окупованій Маньчжурії й Кореї.

Він, не питаючи, брав усе, що йому подобалося й мало цінність.

— Ха! — як завжди, вигукував насмішкувате й водночас войовниче. — Полоненим китайцям і корейцям коштовності більше не знадобляться — багатьох із них чекають експериментальні лабораторії загону «731». На крайній випадок — катакомби острова Сюмусю.

І от полковник сам опинився на далекому архіпелазі Чисімо-ретто.

Після лагідних південних широт, напоєних пахощами субтропічних дерев і квітів, це була справжня північ: ночі холодні, океан непривітний, а в щілинах гір сніг.

Служба службою, проте якби не ці награбовані скарби, було б зовсім кепсько.

Схопивши чемодан, в якому лежала заповітна скринька, Сімура хитливим трапом зійшов на берег.

І тут трапилося те, що додало йому чимало радості.

— Здрастуйте, сенсей![17] — уклінно схилився перед ним якийсь незнайомий солдат.

— Мукудорі! — не повірив своїм очам полковник.

— Так, Сімуро-сан, це я, — посміхаючись, озвався солдат.

Полковник домовився з вахтовим офіцером самохідної баржі, на якій служив Мукудорі, і той його відпустив до вечора.

Кімнату Сімурі відвели в будинку, розміщеному біля підніжжя скелястого пригірка, неподалік від води.

На протилежному боці протоки лежав великий острів Парамусіро то із затишною бухтою, на березі якої була військово-морська база Касівабара.

Виселок. Пірси. Пришвартовані військові кораблі, переважно сторожовики й торпедні катери.

Праворуч, через протоку, підвівшись із синяви моря, височіла гора — вулкан.

Сімура впізнав її відразу: фотографії часто друкувалися в газетах і журналах.

Кілька років тому, після тривалого мовчання, вулкан прокинувся. Виверження було таке сильне, що од вибуху на підводному схилі виріс новий острівець — Такетомі, названий на честь моряка, який його вперше угледів.

Дядько й племінник усенький день провели