У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Трошки розгубившись, Сомов підшукував слова, щоб невимушене привітатися з цим своїм новим співмешканцем по казармі, але той ковзнув по ньому таким відсутнім поглядом, що стало ясно: чіпати його зараз не слід, він однаково зараз нічого не побачить і не почує.
В кімнаті тепер панувала тиша. Капітан витяг з-під подушки флягу, ковтнув з неї і, солодко позіхнувши, заплющив очі. По тому, як обм'якли риси його обличчя - між складками і зморшками вся шкіра на ньому обвисла, ніби стікаючи вниз, - видно було, що сон зморив капітана відразу, тільки він стулив повіки.
Скоса позираючи на велетня, який все ще стояв у проході, Сомов і собі почав готуватися до сну. Ця постать, що височіла за його спиною, чомусь дратувала, сковувала рухи. Ну, чого він стримить отам, посеред кімнати? Втупив очі в підлогу, немов силкується щось на ній вичитати... А й вимахало хлопчину! І не тільки вгору. Бач, які плечі! Недурно тим жевжикам відразу відібрало мову. Такому під гарячу руку не потрапляй... Все-таки чого він стоїть? Може, заснув навстоячки?.. Не дуже приємно роздягатись, коли хтось стовбичить біля тебе!
Скинувши черевики, Сомов навмисне жбурнув їх під ліжко. Гуп! Гуп! Дивак, що стояв у проході, здригнувся. Якась подоба ніякової посмішки скривила йому уста, плечі злегка пригнулися.
- Ви той... не зважайте... спіть собі! Я тихенько... Я тільки посиджу хвильку, бо голова у мене... а потім теж покладуся. Бува, зморить .. Вбиваєш, вбиваєш голову у сон, а вона тільки чманіє... Мені б хоч подрімати...- потираючи лоба рукою, здоровань повернувся і почвалав до свого місця, так і не випроставшись, безсило звісивши руки вздовж тіла.
Вкладаючись в ліжко, Григорій подумав, як часто і відого тепер тікає сон. Раніш такого не було. Він міг примусити себе заснути за всяких обставин, немов повертав собі якийсь вимикач, що миттю відключав його від турбот, побоювань, хвилювань. Бо сон для нього був теж зброєю, яка допомагає триматися в формі. Невже він втратив цю здатність тепер? І чому? Тому, що він опинився в лігві ворога сам один? Але так було і тоді, коли, перевтілившись у Генріха фон Гольдрінга, він мусив самотужки викрити таємницю підземного заводу, багато інших таємниць підступного і добре підготованого до війни ворога. Потрапивши у вороже кубло, він так само був зовсім самотнім. Так, та не так... Тоді він виконував доручення Батьківщини і, як далеко вона не була, відчував свій нерозривний з нею зв'язок, вважав себе бійцем багатомільйонної армії свого народу. Та й чи був він дійсно самотнім? На допомогу йому простягнулися тисячі рук незримих друзів - французьких макі, італійських партизанів... А тепер? Тепер у нього немає навіть цілковитої впевненості, що він правильно зробив, втрутившися сам, без поради, на свій розсуд, у таку важку і небезпечну справу... Без зв'язку з Батьківщиною, без підтримки жодної дружньої руки! Схвалив би його рішення Титов? Що подумає він, дізнавшись про таємниче зникнення Григорія Гончаренка? Вважатиме його загиблим чи, може...
Григорій відчув, як тіло йому обсипає морозом. Ні, ні, такого не може бути! Надто добре знає його Титов, та й інші в відділі! Хіба не довів він усім своїм життям, що заради Батьківщини, заради світлих ідей, носієм яких вона є, він ладен пройти через найстрашніші випробування, подолати, здавалося б, нездоланні труднощі, на кожному кроці, кожної миті заглядаючи в очі смерті...
Якби у нього була хоч маленька змога подати про себе звістку Титову! Правда, проїжджаючи через Мюнхен, він міг би вдатися до радянської репатріаційної комісії, і тепер би все було скінчено. Як пильно не стежили за ним, а у великому місті завжди можна винайти можливість збити з сліду, непомітно зникнути. Але чи мав він право дбати лише про себе, лише про свій порятунок? Дізнавшись про плани Думбрайта і його господарів, тихенько відійти вбік - мене, мовляв, ніхто не уповноважував встрявати в цю справу? Адже розумом, серцем, усім єством він відчуває: його обов'язок до кінця обізватися з діяльністю того терарі-ума біля Фігераса і знайти засоби якнайбільше це кубло знешкодити. Те, що один з шпигунських осередків розташовано саме в Іспанії, у франкістській Іспанії, безперечно, дуже зручно для підступного ворога. Офіційно до школи "лицарів благородного духу" не причепишся. Католицька організація, що має пропагувати католицизм у східних країнах, і тільки. Цей Нунке добре розрахував. І як зростає його апетит у міру їди! Якщо раніш він дбав лише про те, щоб зберегти кадри колишніх фашистських розвідників для фа-терланду, то тепер він занісся вище: мріє, що очолювана ним школа стане міжнародним центром агентурної боротьби з Росією. Ні більш, ні менш!
У силу обставин опинитись у цьому центрі і втекти? О, ні! Григорій не має права цього робити. Він буде Фредом Шульцем, Сомовим, чортом, дияволом, але весь свій, розум, усі здібності, набутий досвід спрямує на те, щоб зсередини викрити, зруйнувати гадюче кубло біля Фігераса. Прийде час, і він знайде можливість зв'язатися з Батьківщиною, дати звістку про себе, попередити про ті плани, які виношують зараз хазяї Думбрайта і Нунке.
Треба тільки, щоб оце завдання з вивезенням власовців було виконане з найменшою шкодою для Батьківщини і водночас зміцнило довір'я до нього Нунке і Шлітсена... Хитрун цей Шлітсен! Перед самим від'їздом, на аеродромі, він ніби між іншим кинув: "Сподіваюсь, що ми ще побачимось". І при цьому посміхнувся. Він явно натякав на те, що Фред-Сомов може не повернутися з Німеччини.
От і прорахувався. Григорій повернеться. Обов'язково повернеться! Але перед цим..
Перевернувши гарячу подушку, Григорій заплющив очі. Крапка! Не смій зараз думати. Це в літаку ти міг прикидати так і сяк, складати плани, обмірковувати їх варіанти. Тепер же, коли до справи підійшов впритул, мусиш мати свіжу голову. Давай краще послухаєм, що вистукують колеса вагона, в якому ти буцімто їдеш: ти-со-мов... ти-со-мов... ти-со-мов...
Із цілковитого небуття його вирвало досить-таки безцеремонне торсання за плече.
- Сомов! Чуєте, Сомов! Так можна і царство небесне проспати, а вечерю й поготів... Дякуйте
