«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

— Обережніше! — гримнув Хопфіц.

На щастя, в цю мить проходило таксі з Аугсбурга. Хопфіц сів у нього. В дзеркальце заднього обзору він побачив, як агент метнувся до телефону. Виїхавши за Лехфельд, Хопфіц розплатився з шофером і вийшов.

Рівно о десятій він побачив «фольксваген» Піхта…. В цей же час Зейц побачив, що «фольксваген» трошки загальмував і знову став набирати швидкість. Йому навіть почувся стук дверцят, що їх зачиняли. Зейц також натиснув на газ. Як тільки по телефону його попередив агент про те, що Хопфіц узяв таксі й поїхав на Аугсбург, він ускочив у свій «мерседес». Повз нього промчав на великій швидкості Піхт, який теж прямував до аугсбурзького шосе. Зейц поїхав слідом. Дорога перед ним ледь виднілась у темряві. Фари він погасив — перед ним миготіли сигнальні вогники «фольксвагена» й допомагали орієнтуватися. Зейца здивували пізні прогулянки Піхта, і він надумав подивитись, куди ж той поїхав.

— Здається, ми попали на очі Зейцу, — промовив Піхт, коли Хопфіц сів поруч і хряснув дверцятами.

— Але мене він не повинен був помітити, — відповів Хопфіц.

— Це не міняє справи. Треба щось придумати.

Помовчавши, Піхт запитав по-російському:

— Як справи, Семене?

— Сьогодні Зейц намагався взяти мене на бога, сказавши, що Клейн не знає мене, але я вже поклав грати до кінця… Клейна вбито. Про це мені й сказав Зейц. Але він насторожився. Адже копії направлення сюди в Берліні нема. Мабуть, йому наказали за мною стежити. Зараз я насилу одірвався від «хвоста».

— Тоді треба поспішати.

— Мені доведеться зникнути звідси раніше, — сказав Хопфіц. — Усе, що потрібно було мені, я узнав.

— Якщо Зейц заважатиме, я його приберу. — Піхт подивився на дзеркальце, в якому то з'являвся, то зникав силует «мерседеса».

— Тільки ти бережи себе.

— Так, Семене, розвідник потрібен живий, — задумливо промовив Піхт.

— Може, ми скоро повернемось додому? — Хопфіц доторкнувся до ліктя Піхта.

— Коли все-таки буде готовий літак? — Запитав, помовчавши, Піхт.

— Сподіваюсь, через три дні.

— Тоді треба передати Директорові дату. Зволікати ризиковано. Це буде двадцять сьоме. — Піхт знову глянув у дзеркальце. — Як же спекатися Зейца? Треба зробити так, щоб він побачив мене самого. Хоча б чого я став уночі їздити сам?

— А з Ерікою?

— Правильно! Я швиденько висаджу тебе за рогом, ти зайди до неї, передай, що я хочу сказати їй щось важливе, і хай вона чекає мене, наприклад, біля кафе «Таубе». А за цей час я зроблю ще один круг разом із Зейцем.

Піхт розвернувся і спрямував машину назад у Лехфельд.

«Теж повертає», — посміхнувся він, кивнувши в бік «мерседеса».

… У Лехфельді «фольксваген» Піхта звернув за ріг і на якусь мить сховався від Зейца. Зейц, злякавшись, що Піхт утече від нього, на великій швидкості пірнув у провулок. «Ух», — полегшено зітхнув він, знову побачивши червоні вогники. «Фольксваген» знову вибіг на магістраль і помчав до Аугсбурга. «Схоже, що Піхт водить мене за носа», — подумав Зейц.

Через півгодини Піхт знову в'їхав у місто.

«Що за диявол?» — Зейц звернув до комендатури на магістралі і звелів черговому офіцерові затримати «фольксваген».

Коли машина загальмувала перед солдатами військової жандармерії, Зейц зайшов у тінь.

Черговий офіцер зажадав документи.

Піхт показав посвідчення.

Поруч з ним сиділа Еріка Зандлер.

«Тьху, йолоп! — вилаяв себе Зейц. — Скільки часу згаяв даремно!»

— Чому ви кружляєте тут? — запитав офіцер.

— А хіба це заборонено?

— Але трохи дивно — серед ночі, самі…

— Нам так подобається, — з викликом промовила Еріка.

— Вибачте, — козирнув офіцер. «Фольксваген» поїхав далі. Зейц рушив додому.

4

На випробний аеродром несподівано привезли реактивний пульсуючий двигун. Там, де їх робили, бракувало стендів, і Мессершмітт дозволив скористатися стендом у Лехфельді. Супроводжували двигун два насуплені молоді інженери із землистими обличчями і якимсь гарячковим, зляканим блиском в очах.

Піхт побачив їх, коли вони пили ранкову каву в офіцерській їдальні. Поруч було вільне місце.

— О, який чудовий у вас хрест! — промовив один із інженерів, показуючи ложечкою на Рицарський хрест Піхта.

— Я його заробив у Росії, — недбало відповів Піхт, — а цей, — він показав на Залізний, — в Іспанії.

— Ви ас?

Піхт кивнув. Інженери переглянулись, мовчки порадились один з одним.

— А вам подобається Лехфельд? — обережно почав старший.

— Служба скрізь служба. Тут ми робимо теж не дитячі хлопавки.

— Ха, ви славний хлопець. — Інженер нахилився до самого вуха Піхта. — А вас улаштовує платня?

— Мені здається, в наші часи вона нікого не влаштовує.

— Так, так, — квапливо погодився інженер, — але ми могли б запропонувати вам гарне дільце. Вас відкомандирують на місяць-другий до нас у Пеенемюнде.

— Що ж я там повинен робити?

— Доктор Браун, наш шеф і винахідник зброї відплати «Фау-1» і «Фау-2», просив підшукати одного або двох пілотів для випробовування цих керованих снарядів.

— Вони безпілотні, але попервах людина повинна проконтролювати роботу приладів, — пояснив другий інженер.

— Ні, я не згоден літати в ролі піддослідного кроля, спробуйте поговорити з майором Вайдеманом — він відчайдушний хлопець. — Піхт устав і попрощався.

— Певна річ, «тримай язик за зубами, інакше потрапиш у концтабір», — нагадав навздогін інженер.

— Заспокойтесь, панове, я військова людина, — напівобернувшися, промовив Піхт.

Коли кілька реактивних двигунів відправляли з Лехфельда, Піхт здогадався, що існує ще якийсь випробний центр. Потім німці обстріляли узбережжя Англії й гучно оголосили, що віднині острівне королівство вони стиратимуть з лиця землі літаками-снарядами «фау». Для цих ракет вони придумали навіть грізну назву — «зброя відплати». Тепер Піхт знав точну адресу, де ця зброя робилась.

«Значить, Пеенемюнде», — подумав він. Ідучи до льотної кімнати, він віч-на-віч зустрівся із Зейцем. Той неначе засвітився зсередини від радості:

— Паулю, я шукаю тебе по всьому аеродрому, мені треба поговорити з тобою.

— Це надовго? — запитав Піхт.

— На жаль, надовго. Але у Вайдемана я дізнався, що польотів не буде, і я сказав йому, аби він звільнив тебе на сьогодні.

Зейц підійшов до свого «мерседеса» й відчинив дверцята:

— Сідай. День має бути спекотливим. Чи не з'їздити нам викупатися?

— Я не проти.

Купальня примикала до замку Блоків. З одного боку вона впиралася в старий сад, що затулив по берегах воду кострубатими й чорними вербами, з другого була огороджена високими дерев'яними брусами, біля яких стояли під тентами смугасті брезентові розкладайки. Тут же був пляж — чистий, з ледь помітною жовтизною