«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

Тепер же, за столом, Зандлер з радістю помітив ще одну особливість інженера, що імпонувала йому, — той був стриманий у питві, на відміну од Піхта й Вайдемана. Реактивна авіація, очевидно, була давнім захопленням новачка, і він з цікавістю розпитував професора про роботи в цій галузі в Хейнкеля, на фірмах «Арадо» та «Юнкере». На жаль, про них професор знав лише з довоєнних статей у технічних журналах, пізніше все це було засекречено, й кожному ентузіастові довелося варитись у власному соку.

А в цей час Зейц дзвонив по прямому телефону штандартенфюрерові Клейну. Він хотів особисто пересвідчитися в надійності документів Хопфіца. На той випадок, коли Клейн висловить незадоволення його дзвінком, Зейц придумав відповідь, що виправдувала його, він скаже, що хотів просто доповісти про те, що людину гестапо влаштовано і Зейц приділяє їй увагу. Однак телефон у Берліні мовчав. Зейц подзвонив через годину, потім через півгодини. В трубці, як і раніше, лунали довгі гудки. Тоді Зейц переключився на телефон оберштурмбанфюрера Вагнера — заступника Клейна.

— Чому не відповідає штандартенфюрер Клейн? — загарчав у трубку Вагнер. — І не відповість, чорти б вас побрали. Учора під час бомбардування його машину обстріляв якийсь мерзотник і зробив з Клейна решето. Зараз провадимо слідство.

— Пане оберштурмбанфюрере, — видавив з себе Зейц, — кілька днів тому до мене був направлений паном Клейном якийсь Курт Хопфіц…

— То й що? — обірвав його Вагнер.

— Тож я хотів доповісти, що його влаштовано на роботу і зі свого боку…

— Ви розумник, Зейц! І надалі виконуйте накази так само старанно. — В голосі Вагнера Зейц уловив злу іронію.

— Але чомусь пан Клейн прислав лише пакет із штампом особистого штандарту, але не повідомив мене телеграмою про приїзд Хопфіца.

— Та чи ви сповна розуму! — загорлав Вагнер. — Сидите там, як курочки, а тут не припиняються бомбардування!..

За кілька секунд Вагнер заспокоївся:

— Кого, ви кажете, направив пан Клейн?

— Курта Хопфіца… Інженер-лейтенанта, із завданням ліквідувати російського агента Марта.

— Курт Хопфіц… — Вагнер, мабуть, записав це ім'я 1 промовив: — Добре, я дізнаюсь про нього і повідомлю вас! Хайль!

Зейц поклав трубку і втупився в чорну пластмасову коробку апарата. «Дивна смерть… Дуже дивна смерть у пана Клейна, — подумав він. — Звичайно, за паном штандартенфюрером давно чорти плачуть, та чи не пов'язана його загибель з появою цього самого Хопфіца?»

Зейц подивився на освітлені вікна вітальні Зандлера. «Хіба піти? Придивитися до Хопфіца?»

Опівночі професор піднявся до себе. Вайдеман, напившися, заснув. Еріка пішла готувати спальню. Хопфіц і Піхт вийшли покурити й нарешті залишились удвох.

— Вам привіт від дядечка Ернста, — нахилившись до Піхта, сказав Хопфіц.

— Хіба ще живий старий стерв'ятник? — запитав Піхт і стиснув руку Семена. — Як ти потрапив сюди?

— Закинутий з рекомендованим листом-наказом до Зейца від штандартенфюрера Клейна. В Берліні діє група забезпечення.

— Що повинна зробити група?

— Вбити Клейна. Вірніше, виконати вирок мінського суду.

— Про цей вирок міг знати Клейн? — запитав Павло.

— Повинен. У нашій пресі повідомлялось про звірства його зондеркоманди в Білорусії.

— Це добре. Та коли прибрати Клейна не пощастить, ти приречений.

— Директор послав мене як конструктора. — Знаєш, є загадки, над якими б'ються всі «реактивники». Цікаво, як з ними впоралися німці на «Штурмфогелі». А тобі я привіз міну особливої дії й мініатюрну рацію. По ній треба повідомити день і годину фейєрверку.

— День і годину… — повторив у роздумі Піхт і, щось вирішивши, випростався. — Все ясно. Про день і годину тебе повідомлю, Зейца беру на себе. Механік Гехорсман ладен допомогти нам. Працюй з ним. Він чесна людина.

Несподівано завила сирена. «Повітряна тривога! — ввірвався в динамік голос диктора. — Повітряна тривога районам Мюнхена, Аугсбурга, Лехфельда, Дахау…»

Піхт розштовхав Вайдемана, й обидва помчали на машинах до аеродрому.

Техніки чергових літаків уже запускали мотори. На обрії палахкотіла заграва. Різкі промені прожекторів металися по небу. Долинув уривчастий гавкіт автоматичних гармат «ерліконів», і серед зірок то тут, то там спалахували й гасли кульки вибухів.

Набираючи швидкість, винищувачі один за одним ішли в небо. Піхт прикривав Вайдемана. Він стежив за його літаком по червоних вихлопах мотора.

— «Фальке-один», «Фальке-один»! — викликав Вайдемана пост наведення.

— Слухає «Фальке-один».

— До району Аугсбурга курсом триста десять на висоті дванадцять тисяч метрів прямує велика група «летючих фортець Б-17».

— Зрозуміло, — відгукнувся Вайдеман і став набирати висоту…

— Група «А», — за хвилину ввімкнувся він в ефір, — слухай мою команду: йдемо попарно до висоти дванадцять. Перша ланка атакує зверху, друга — знизу. Новотни, Піхт і Вендель діють самостійно за ситуацією.

Піхт намагався в чорноті неба відшукати «летючі фортеці», але не побачив їх і вирішив поки що триматися Вайдемана.

Раптом унизу ліворуч замиготіли траси. Їх було так багато, що вони скидалися на рій світлячків. Вайдеман, мабуть, теж помітив траси і різко завалив машину у віраж. «Ось вони, фортеці», — подумав Піхт, мружачись від сліпучих трас, які мчали назустріч. Стрільці американських літаків били навмання, намагаючись одігнати німецьких винищувачів. Вайдеман пірнув нижче. Якийсь прожектор дістав довге черево «фортеці». Зелена колюча траса вп'ялась у літак. За мотором закурів димок, і раптом яскравий спалах на мить осліпив Піхта. Спалахнули бензинові баки «фортеці».

Бомбовози, очевидно, перешиковувалися. Піхт і Вайдеман метались по небу, сподіваючись відшукати серед вогню їхніх гармат лазівку, але поспіль зустрічали щільну завісу. Десь збоку закуріла ще одна «фортеця». Потім ще одна. Американці почали скидати бомби й розвертатися.

Так, неначе приклеївшись до літака Вайдемана, Піхт пролітав увесь бій. Пальне кінчалося.

— «Фальке-один», іду на заправку, — передав він.

— Еге, «Фальке-чотири», ідемо додому, — відгукнувся Вайдеман і, ковзнувши на крило, став провалюватися вниз…

Піхт закермував на стоянку й побіг до Вайдемана. Той повільно йшов назустріч, тримаючись руками за голову.

— Тебе поранено? — запитав Піхт.

— Та ні, мабуть, я хильнув зайве, — відповів Вайдеман. — Голова болить страшенно.

Піхт засміявся.

— А ти здорово зсадив «фортецю», Альберте, — полестив він. — Адже я вирішив прикривати тебе і все бачив…

— Е, дідько з нею, з «фортецею», — махнув рукою Вайдеман.

Розділ чотирнадцятий

ШЕПІТ МЕРТВИХ

По-провінційному тихий, охайний Берн у лютому 1943 року став схожий на осиний вулик. Шпигуни й дипломати всіх мастей і відтінків збирались групками, розбивались, скупчувалися знову. Безупинні зондування, напівнатяки, напівофіційні зустрічі…

«В ім'я війни на Сході» гітлерівці мали намір укласти сепаратний мир з Англією й особливо з Америкою.

Сюди ж у цей час приїхав один із найлиховісніших діячів таємної дипломатії рейху князь