«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський
Піхт і Зейц узяли плавки й шапочки, вийшли до води. У цей час мало хто купався.
Зейц упав на пісок, розкинув руки.
— Коли б ти знав, Паулю, як важко мені! — промимрив він, заплющуючи очі.
— Не розумію тебе, Вальтере.
— Мені інколи просто нестерпно відчувати свою самотність, і так набридло порпатися в брудних душах людей…
— Мабуть, ти озлобився, Вальтере? Зейц швидко звівся на лікті:
— Так, я озлобився! Я відчуваю, що довкола багато ворогів.
— Високі слова, сказані високим стилем, — посміхнувся Піхт.
— Ти знаєш, що ось уже кілька років не дає мені спокою одна людина… Март!
— Не знаю і знати не хочу.
— Тож до нього прибув зв'язковий — Хопфіц!
Зейц сів і втупився в Піхта, який крізь темні окуляри, як завжди, байдуже дивився на далекі-хмари.
— Чого ж ти мовчиш?
— А що мені накажеш робити? Ловити шпигунів — це твій клопіт.
— Я хочу знати твою думку, Паулю, — прохально промовив Зейц.
«Ого, Зейц узнав чимало, — подумав Піхт, — треба діяти негайно».
— Хопфіц гарний фахівець, — сказав Піхт.
— А якщо він росіянин?
— Ти справді втомився, Вальтере. Візьми відпустку, відпочинь.
— Яка, до біса, відпустка! Мені здається, що готується якась жахлива диверсія.
Піхт устав і, знявши окуляри, з посмішкою подивився на Зейца:
— Вальтере, я прошу тебе про одне: не вплутуй мене в свої справи, я в цьому нічого не тямлю.
— Всі ви чистоплюї! Якщо хочеш знати, то оберштурмбанфюрер Вагнер у Берліні зараз гарячково розшукує кінці Хопфіца. Цілком може статись, що росіяни заслали його від імені Клейна й одночасно усунули штандартенфюрера. Його направлення я здав на експертизу. Завтра дадуть відповідь, чи справжнє воно.
— Ну що ж, — зачекавши, похмуро сказав Піхт, — сьогодні ти відвертий, як ніколи. І ти думаєш, я не знаю чому? Тому, що й ти, й Коссовські підозріваєте мене в зраді рейху. Так?
Зейц із злістю подивився Піхту в очі:
— Я давно арештував би тебе…
— Тоді в першу чергу ти поставив би під удар себе. Ти знову натякаєш на Іспанію?
— Ні, на ті двісті п'ятдесят тисяч марок, що лежать у швейцарському банку.
Зейц смикнувся всім тілом, неначе його оперіщили батогом.
— Ти не можеш знати цього! — В нього пересохло в горлі, і сказав це він з натугою — хрипло й тихо.
— Я маю досить переконливі докази, Вальтере. Не вся ж іспанська валюта пішла в казну рейху, дещо прилипло й до твоїх рук. Але, повторюю, мені від тебе нічого не треба, і я не заподію тобі нічого лихого, поки ти не станеш на моєму шляху.
Зейц зробив рух До одягу, де лежав пістолет.
— Спокійно, Вальтере. — Піхт поклав свою руку на його руку. — Ти мене знаєш давно, я вмію жартувати, та коли кажу серйозно, то це серйозно.
— Т-ти… Март! — прошепотів, жахнувшися, Зейц.
— Думаю, ми спрацюємося з тобою, Вальтере, — не звертаючи уваги на слова Зейца, говорив Піхт далі, — і якщо тобі дороге життя, постарайся куди-небудь виїхати найближчими днями… Заради своєї ж безпеки.
Зейц уткнувся в пісок, його руки тремтіли. «Мабуть, я погарячкував, — подумав Піхт, — ну, та байдуже. Принаймні тепер я твердо впевнений, що Хопфіцу треба зникати негайно».
— Я хочу випити, — промимрив Зейц, устаючи.
— Краще ходімо в воду. Кажуть, погана прикмета — роздягтись і не викупатися.
Вода була по-весняному холодна, аж перехоплювала подих. Зейц поплив на середину озера. Піхт догнав його, мов ніде нічого, вигукнув весело:
— Ах, як гарно, Вальтере!
Зейц пішов у глибину й випірнув біля берега.
«Все-таки треба бути обережним, — подумав Піхт. — Мало що спаде на думку цьому йолопові».
… Зейц пив багато й не п'янів. Він хиляв чарку за чаркою і похмуро дивився на карафку. Лише надвечір його почало заносити. Горілка спочатку зігріла душу, зробилося легше. Щось він заварнякав про давню дружбу, згадав дні молодості в Швеції. Тоді плакав, тоді став кричати.
«Ех, яке ще буде похмілля…» — подумав Піхт, насилу втяг Зейца в «мерседес» і відвіз додому.
Цього ж вечора він зайшов до Хопфіца і розповів про все, що сталось у купальні.
— Я шукав тебе сьогодні, — сказав Хопфіц. — Приїхав Коссовські й про щось довго розмовляв з Вайдеманом.
Піхт стиснув кулаки:
— От кого, Семене, треба боятися найдужче… Сьогодні ж ти повинен зникнути. Ти свою справу закінчив.
— Навіть склав деякі начерки.
— Листа я передам тобі пізніше. Зараз негайно іди до дуба біля кафе «Добрий затишок». Адже ти там сховав речі?
Розлучившись з Хопфіцем, Піхт заїхав по Еріку. Він скерував машину в бік Аугсбурга.
— У мене таке відчуття, наче незабаром щось трапиться, — сказала дівчина, поклавши голову на плече Піхту.
— Чому?
— Я суджу по батькові. Він геть знервувався. Здається, він таємно переказує гроші в швейцарський банк.
— Ого, я був значно гіршої думки про твого батька.
— Ти не часто буваєш зі мною!
— Зараз багато клопоту.
— Паулю, — Еріка заглянула йому в обличчя, — скажи мені правду: ми переможемо?
— Дивлячись хто «ми»…
— В об'єднанні німецьких жінок усі готуються вступити в нацистську партію. Адже зараз Німеччина переживає тяжкі часи?
— Нинішня Німеччина — так.
— Мені здається, жінки повинні стати разом з чоловіками на захист батьківщини.
— Ні, ти не зв'язуйся з ними.
— Скажи, Паулю, коли-небудь закінчиться війна?
— Повинна.
— Тоді я тебе більше нікуди не відпущу!
Піхт сумно усміхнувся. Від гострого жалю до дівчини Піхт пригальмував і вільною рукою міцно обійняв її.
— Еріко, якщо коли-небудь мене не буде, ти постарайся жити по-іншому — краще, чесніше, чи що…
— Я й стараюся…
— Мабуть, ти переживеш цей диявольський клятий час, але завжди пам'ятай: інші люди так само страждають, кохають, мріють, радіють і так само жадають спокою, як ти і я.
Піхт говорив і говорив Еріці про якесь нове життя, що його треба побудувати, і головне, зуміти дожити до нього. Це життя уявлялося невиразно, без реальностей. Він не знав іще, яке воно буде, але Еріка розуміла, що Пауль, як ніколи, відкривав перед нею душу, і сльози кохання та вдячності текли по її обличчю.
5
Коссовські добре вивчив Вайдемана. Дружній тон він облишив відразу ж, тільки-но увійшов у гуртожиток. Вайдеман міг викручуватися, ухилятися від прямих відповідей, якби Коссовські знову почав розмову з давніх симпатій.
— Я до вас у важливій справі, майоре, — сказав він, козирнувши.
Вайдеман здивовано звів кошлаті брови й насупився.
— Якщо на «ви», то слухаю вас, пане Коссовські.
Коссовські сів навпроти,
