«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

— Можливо, в Зейца були свої міркування…

— У розмові по телефону він повідомив, що пан Клейн незадовго до смерті послав у Лехфельд свою людину, щоб зайнятися цим невидимим Мартом.

— Так, пан Клейн, мабуть, мав для цього підстави.

— Ось як! — здивувався Коссовські. — Про це, вибачте, я теж не був інформований.

— Пан Клейн подбав, щоб про нього взагалі ніхто не знав. — Вагнер, склавши руки, заграв пальцями.

— Я не можу знати його імені?

Вагнер скосив очі на настільний блокнот, де був записаний день, коли він розмовляв із Зейцем про Хопфіца, але вголос промовив:

— Знаєте, я був у цей час хворий і не можу назвати цієї людини.

— Але у вас, ясна річ, зберігається копія направлення Хопфіца до Лехфельда?..

— Ми, дідько б його побрав, зламали голову над паперами покійного.

Коли Коссовські вийшов, Вагнер викликав свого ад'ютанта й наказав розшукати копію направлення в Лехфельд цього триклятого Курта Хопфіца.

Коссовські ж, повернувшися до себе, розпочав пошуки інженер-лейтенанта в списках особового складу офіцерського корпусу люфтвафе.

За кілька днів він дізнався, що інженер-лейтенант Курт Йозеф Хопфіц, 1910 року народження, випускник вищої технічної школи, служив у восьмому авіакорпусі резерву верховного командування, в третій ескадрі першої авіагрупи. Після того як перекинули корпус з Кріту й Греції під Сталінград і росіяни захопили кілька аеродромів ескадри, доля Хопфіца невідома. Батьків у Кілі — Вальдштрасе, 24 — повідомлено, що він пропав безвісти…

Коссовські запросив Кіль, але там сказали, що батька Курта Хопфіца призвано під час останньої мобілізації у вермахт і направлено на Східний фронт, мати померла від сухот у грудні минулого року. Більше нікого з родичів Хопфіца в Кілі не виявилось…

«І тут щось не те, — подумав Коссовські, безцільно перекладаючи папери з місця на місце. — Справжній Хопфіц міг попасти до росіян у полон, а замість нього в Німеччину проник агент, розуміється, на зв'язок до Марта. Чи Клейн зумів вирвати свого агента з оточення і справді підключив до Зейца із завданням знешкодити Марта?.. Все ж мені треба знову виїхати в Баварію».

2

Над «Штурмфогелем», по суті, працював один Зандлер. Віллі Мессершмітт давав лише найзагальніші ідеї, їх не можна було недооцінювати, проте основні пошуки кращих вирішень лягали на плечі професора. Зандлер розраховував вузли і деталі машини, ставлячи перед інженерами свого відділу дрібніші завдання.

І «Штурмфогель» літав. Правда, Вайдеман скаржився на складність зльоту й посадки, але Зандлер сподівався домогтися кращого керування й стійкості в наступних випробуваннях. Головне, маючи велику швидкість і сильний бортовий вогонь, перехоплювач швидко набирав висоту, міг успішно битися з «летючими фортецями».

Але раптом з міністерства авіації за підписом Герінга надійшло замовлення на «Штурмфогель» — бомбардувальник. Віллі Мессершмітт подзвонив Зандлерові, ледве стримуючи гнів. Зандлер був заїкнувся, що літак з самого початку проектувався як винищувач-перехоплювач, але головний конструктор перебив його:

— Я сам говорив про це Мільху[23]. Він чути не хоче ні про який перехоплювач. «Гітлерові потрібен бомбардувальник», — твердить він. Боюся, що й тут фельдмаршал уставляє нам палиці в колеса.

З роздратованого, довірливого тону Зандлер зрозумів, що Мессершміттові заперечувати марно.

— Я спробую зняти гармати й випробувати «Штурмфогель» з підвішеними бомбами, — сказав Зандлер.

— Робіть, професоре, — дозволив Мессершмітт.

Один із літаків роззброїли, залишивши тільки дрібнокаліберний кулемет, до фюзеляжу причепили дві 250-кілограмові болванки, відлиті в формі бомб. Вайдеман кричав і лаявся:

— Ти що-небудь тямиш, Гехорсман? Це ж те саме, що на скакового коня надіти волову упряж. Жахливо!

Механік Гехорсман помовкував. До стоянки під'їхав Зандлер, мовчки оглянув літак.

— Я б із задоволенням скинув ці болванки кому-небудь на голову, — погрозив Вайдеман.

Зандлер зморщився:

— Не наша вина, Альберте. Нумо подивимося, з якою швидкістю полетить літак з оцими штуками.

— Я не здивуюся, коли одної чудової миті від «Штурмфогеля» зажадають, щоб він іще пірнав, — пробурчав Вайдеман, надягаючи парашут.

Погуркотівши з хвилину двигунами, Вайдеман спустив гальма. Літак пішов на зліт. Гехорсман помітив, з яким великим трудом пілот витримував напрямок на розбігу. Перехитуючись з крила на крило, «Штурмфогель» одірвався від землі й почав набирати висоту.

Потім з неба долинув гуркіт, що чимраз посилювався. Вайдеман пробував розігнати «Штурмфогель» на зльотному режимі роботи двигунів. Але, мабуть, це йому не вдавалося. Він знову набрав висоту й знову кинувся вниз, витискуючи з двигунів усі сили. Над старим аеродромом, де на бетонці було накреслено квадрат, він скинув болванки, набрав висоту, перевернувся через крило, промчав над Лехфельдом на величезній швидкості й націлився на посадку.

Коли він одчинив ліхтар і зіскочив з крила, Гехорсман побачив, що Вайдеман був до краю роздратований. Він штовхнув чоботом струбцину, що потрапила під ноги, підійшов до механіка:

— Де машина; чорти б його побрали?

— Ви не просили машини, пане майоре, — сказав Гехорсман, опускаючи руки по швах.

— То виклич! І зачохлюй літак, більше я на ньому не літатиму.

По аеродромному телефону Гехорсман викликав машину. Вона повезла Вайдемана до Зандлера. Як і передбачав професор, результати випробувань показали, що легкий, стрімкий «Штурмфогель» ніяк не міг стати бомбовозом: з підвішеними болванками він утрачав майже двісті кілометрів швидкості.

Почувши, про це, льотчики Лехфельда по-різному обговорювали новину. Лише капітан Новотни висловився рішуче:

— Хай «Штурмфогель» тільки поступить у стройові частини, а там уже знайдуть йому місце, будьте спокійні.

3

Оберштурмбанфюрер Вагнер наказав Зейцу встановити за Куртом Хопфіцем стеження, бо в архіві штандартенфюрера Клейна не вдалося відшукати копії його направлення до Лехфельда. Зейц витяг із сейфа оригінал направлення, уважно оглянув аркуш — ні, із зворотного боку не лишилося слідів копірки. Можливо, Клейн віддрукував листа в одному примірнику, хоч це на нього було не схоже. Походивши з кутка в куток якийсь час, Коссовські вирішив поступово розпитати Хопфіца про життя й службу, щоб визначити ступінь його благонадійності.

Наставав квітень, на вулицях було зовсім сухо. Мружачись від яскравого сонця, Зейц сів у «мерседес». Машина винесла його на магістраль, що вела до аеродрому.

Але їхати довелось довго. Двічі колони військовополонених з табору Дахау перетинали шлях. Зейц з-під темних окулярів спостерігав чужих солдатів. Брудні кістяки рухалися отарою, безцільно дивлячись під ноги. Солдати-есесівці в порівнянні з ними мали вигляд велетнів. Недбало закинувши автомати за спину, вони тримали в руках канчуки й інколи просто знічев'я стьобали по спинах, прикритих неймовірним руб'ям.

Зейц знав, що в таборах