Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк
Міркування свої про суть діяльності пароплава «Александр» будую на тому, що ні на «Луїзі Олсен», ні на «Розе-Спарк» ми майже не знайшли шкурок. Очевидно, це відбувається не через те, що полювання погане, а саме через згаданий збір шкурок пароплавом «Александр».
Незважаючи на вкрай несприятливу погоду в перших двох крейсерствах, здоров'я команди і офіцерів прекрасне. Чудове камчатське повітря, напевно, сприяє збереженню бадьорості духу.
… Цього разу курс проклав не на селище Нікольське, а за сто миль на південь від острова Мідний. Мені хотілося побувати там для того, щоб переконатися: пішли шхуни додому чи залишилися на промислі і на якій саме відстані від південної окраїни острова Мідний.
Побачили першу шхуну. Наблизившись до неї, спустили вельбот і на ньому офіцера. Шхуна виявилась англійською — «Мері Еллен» з Вікторії (Британська Колумбія), мала тисячу дев'ятсот шістдесят одну шкурку. Біля островів промишляла майже два місяці.
Того ж дня, о другій тридцять, побачили іншу шхуну; підійшовши до неї й розпитавши, з'ясували, що це та американська шхуна «Розе-Спарк», яка була раніше мною зупинена й попереджена.
О п'ятій пополудні зустріли третю американську шхуну «Мері Томас», що промишляла спочатку понад берегами Японії, де здала в Хакодате тисячу сімдесят котів для відправки в С.-Франціско; біля Командорських островів усього забито нею двісті тридцять котів.
До журналу цих шхун було внесено про вчинений догляд і попередження не займатися котовим промислом ближче тридцяти миль від островів і десяти миль до берега Камчатки.
Шкіпер останньої шхуни запевняв мене, що через постійну заборону полювання на незначній відстані від берега і тут не менше стрічав котів, ніж інші шхуни, що вели промисел на більш близькій відстані від південної окраїни острова Мідний. (Зверніть увагу, так улесливо говорить, «запевняє» російського офіцера той капітан із «Мері Томас», про якого в Д. Лондона сказано, що він безстрашний, майже надлюдина. — Л. Т.).
— Прийшла англійська парова шхуна «Варлок».
Після огляду виявилося, що вона промислова, прихід її сюди не міг бути виправданий документами, які вона мала, — коносамент[109] у неї був не на крам, а на вісім рушниць, інструменти для полювання і вантаж солі. Очевидно, цей коносамент, узятий в Сант Понт на Алясці, повинен був служити лише приводом для заходу, мета якого темна для нас, але, звичайно, ясна для шкіпера А. Ріддербельке.
Цей шкіпер років одинадцять тому на шхуні «Немо» перезимував у Нижнє-Камчатську, причому там, здається, гендлював, заборгував, а потім зник весною наступного року. Через одинадцять років добродій Ріддербельке знову з'явився, сподіваючись одержати, як він говорив, дозвіл на полювання біля наших берегів.
При огляді шхуни на ній виявилися рушниці й сіті для лову бобрів».
Ось у такій «компанії» й промишляла біля російських берегів «Софі Сазерленд» із майбутнім письменником на борту. Після заходу в Йокогаму — перепочинку й пиятики американці попрямували додому. Втім, не всі: та ж таки шхуна «Мері Томас» зникла безслідно. Чи то її погубив шторм, чи, може, команда, перепившись, посадила судно десь на рифи. Принаймні звинувачувати наших земляків у її загибелі немає підстав.
Кажуть: доля обирає, нас сама. Та врешті-решт людина над нею бере гору. Приклад тому — Джек Лондон.
Він ріс у такому середовищі, в такій соціальній безодні, з якої піднятися, здавалося, неможливо. А він, схопивши долю за горло, піднявся до сонця!
Бо вогонь творення осявав невситиму душу, вогонь, що спопеляв усе дріб'язкове й нице.
«Я мав би теплий одяг на зиму, ходив би до театру, мав би тісненьке коло приятелів, був би членом якогось нуднючого товариства, — писав він у листі до своєї знайомої Мейбл Еплгарт, яка стала прототипом героїні роману «Мартін Іден». — Я говорив би так, як говорять у тому середовищі, й думав би, й робив те, що там думають і роблять, — одне слово, не знав би ні голоду, ні холоду, ні сумнівів, ні туги, ні високих поривань, не мав би ніякої мети — крім хіба купівлі меблів на виплат та одруження. Я прожив би все життя, як маріонетка, і був би ним задоволений».
Але — з того ж таки листа до Еплгарт: «Якщо я й загину, то в запеклій боротьбі до останку… Я йтиму далі голий і голодний, поки не впаду».
Всепереможний дух творення владарював у його серці неподільно.
— А ти таки погрів кістки, земляче, під пекучим тропічним сонцем, — обіймаючи мене, сказав Василь Кучерявенко, коли після чергового рейсу «Витязь» повернувся до рідного берега.
І, пригадавши, що я на архівних документах збираюся написати книжку про «Витязь» і шхуну «Софі Сазерленд», додав:
— Під час війни я, хлопче, ходив на танкері «Донбас» до Америки. Відвідав батьківщину Джека Лондона — Окленд. Побував у його будинку, який притулився до високого пагорба в Саномській долині. Там познайомився і з Чарміан — дружиною письменника. І знаєш, що вона мені сказала? А ось що:
— Боже мій! Іде спустошлива війна, розв'язана наці. Хто тепер цікавиться творами? А ви, радянські люди, моряки, не полінувалися відвідати останню гавань Джека Лондона. Як би Джек зрадів, аби знав про це! Він не раз зустрічався з вашими земляками — звіробоями. Казав, сміючись, що вигляд у них суворий, навіть лютий, але серед решти мисливців вони вирізняються чуйністю й доброзичливістю. І — витривалістю та сміливістю. Я не пам'ятаю, щоб думку цю про них він коли-небудь змінив. Він любив вашу країну. За рік до смерті казав, що як тільки збере грошей, неодмінно поїде в Росію всією родиною. Спочатку в північні райони, де замолоду бував, потім спуститься на південь і докладно познайомиться з її людьми. Він мріяв написати про Росію.
