Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

У надвечір'я сонце кидає сюди вогнисте проміння, і скелі з тьмяних ураз стають криваво-червоними.

Ось у цю короткочасно багряну пору я й любив приходити на побачення зі скелями. Але не мінлива гра кольорів прикувала мене — скелі мали дивовижну властивість: на мій голос озиватися співзвучним моєму настрою відлунням. Я звик до цього. В годину самотини для мене стало необхідністю розмовляти з чутливими Багряними Скелями.

Зійшовши на стрімке крутогір'я, я гукав униз, і мені відповідав знайомий ніжний голос. Оживали мовчазні гори; сріблястим дзвоном торжествували океанські хвилі — й душа моя співала, зачарована.

Кому я освідчувався? Хто до мене промовляв заповітні слова?

— Ти навічно залишишся тут, — голубино увіходило в серце. — Навічно зі мною, навічно удвох.

— А потім?

— Потім… заголубіє весна, спалахне коротке літо, і знову весна, весна без краю!

— І зима, й осінь! Але навіть у стужу ти з весняних квітів сплетеш мені вінок.

— Вінок? Для кого? Хто ти?

— Я — твоя Весна, твій Спокій.

— Ти — Спокій? Але я ніколи не думав, що для мене в житті щось важить спокій.

— А мої зоряні очі, мої лебедині руки, мої уста — хіба то тільки спокій?

І чиїсь милі руки гаряче обвивали мене; хтось закоханий ніжноусто дотикався до мого чола… Було сонячне, щасно. Як пісня. Як море, якому немає дна…

— Забудь дороги і пристрасті — забудь! — умовляла слізно. — Ти чуєш: відшаленіли вітри, вляглися бурі. То я принесла тобі спокій.

Мене заколисав той голос. І я, що приховувати, був щасливий.

Сьогодні знову, як і раніше, пішов до Багряних Скель. Пішов сказати, що я тут, що марні побоювання втратити мене назавжди.

Я ступив на крутосхил, підвівся на повен зріст. Я хотів гукнути ніжне й звичне, але — що зі мною? — ніби скам'янів. Там, над висохлим лугом, ген за дрімливим озером раптом прокурликали журавлі — птахи, що змалку бентежили мою душу.

Кру!

Кру!

Кру!..

Вогняною жагою впало на серце.

Голос був такий високий і чистий, що хвилі і ті заніміли в покорі. І гори, й доли заслухалися його.

Кру-у-у…

Стрепенувсь я від того поклику. Стрепенувся, вражений: як я був засліплений щастям!

Журавлі летіли здалеку. Летіли вдень і вночі. Крізь негоди й шторми, через материки й океани. І згадалося мені поле. Сонцесяйний сонях біля хати. І мати хустиною витирає сльозу.

«Сину, тебе стомили дороги? А я благословляла на бурі, на грози, на хвилювання…» «Брате, чуєш мене?..» «Хто тебе приворожив, друже?..» То промовляла мати, і побратими, й сестра.

Кру! Кру! Кру! — спливало над океаном.

«Де ж вони, — подумав я, — мої вітрила? Які шторми колишуть їх?»

І я, схвильований, побіг до океану. Побіг на берег, тікаючи від Багряних Скель.

А над горами, над океаном, над серцем моїм тривожилося закличне:

Кру! Кру! Кру!

І його вже не могло заглушити ніяке багатолуння.

Я почув цю легенду в останній день перебування на Курилах.

За кам'яними рифами острова, за тими рифами, що видовжено тягнуться в океан, є тиховодна стоянка. Восени, особливо тоді, коли перші циклони гасають над спіненим безмежжям, суворі капітани раптом змінюють курс кораблів і заводять їх у гавань.

Жаданий спокій знайшло там і наше судно. Вже більше тижня стоїмо на приколі… Сьогодні, як і завжди, коли штормить, товариші мої відпочивають. А я з дочкою старого рибалки пішов на сусідні скелі. Синьоока Моряна, мрійлива дівчина, обіцяє показати мені своє «царство»: заозерний луг, усіяний прощальним вересневим суцвіттям, і відкрити таємницю, яка відома лише їй…

Сусідні скелі — дивне творіння: високими мармуровими палацами здіймаються вони над водою. І луг той — чарівне диво: в ньому стільки відтінків, стільки барв, що. мимоволі спадає на думку: чи не геніальний художник залишив там свою картину… За кілька хвилин Моряна тримала вже величезний жмуток квітів, які я назбирав їй у заозер'ї. Щаслива, вона сміючись цілувала те барвисте цвіття. І сама в ту мить нагадувала найчарівнішу, викохану під вітрами ромашку.

Гримів океан, — зеленооко вдивлявся в берег, ніби шукав там загублене й забуте. Не вірилося, що десь є тихі поля, незаймані плеса — така розгнівана стихія лютувала навколо. У мене крижаніло серце, коли я дивився вниз, на чортову крутоверть води. А Моряна йшла спокійно. Та я помітив, що якась ледь вловима задума проглядала крізь той непорушний спокій.

— Забіліють вітрила… забіліють удалині — і ти назавжди залишиш мій острів, — порушила вона мовчання. — Щоб ти не забув моря, і острів, і мене, я подарую тобі талісман.

І, взявши за руку, наказала:

— Ходімо!

У моря багато таємниць, ще більше їх — в океану. Щодня, щомиті, з року в рік, від тисячоліття до тисячоліття складають хвилі свою нескінченну поему. І, може, синьоока Моряна — золота піщинка тієї безсмертної поеми.

— Дивись! — мовила, прискорюючи крок. — Між тими он скелями є таємна печера — довгий кам'яний грот, куди ходжу лише я.

Вона розгорнула пожухлу траву, і ми опинилися в кам'яному коридорі. Десь згори, крізь щілини, пробивалося світло; його промені полосували синювату темряву.

Довгі шпичаки сталагмітів застигли посеред грота: пройти було неможливо. Та дівчина легко провела мене всередину. І я занімів, вражений. На широких гранітних брилах голубіли кимось дбайливо розкладені десятки, сотні