Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

чого. Коли скінчив, то поспитав, чи нема в мене випити. Тут і моє вино знадобилось, і копчені німецькі ковбаси та копчені свинячі язики. До писаря приєднались і ковалі, і робітник. Я теж випив чашу і з’їв по шмату ковбаси, цілого язика та цілу пампушку. А що в кузні було гаряче, я ж перемерз та й з похмілля не одійшов, то скоро й заснув мертвим сном… Наступного дня мене допитав скарбничий. Він пообіцяв, що мене князь слухатиме. Але князь за день від’їхав з військом на підмогу Ягайлу проти ворохобника Вітовта. Господи! Ну для чого він подався туди проти Вітовта?!! Ти ж подивися, що це за спритна зміюка. За десять років до того від Ягайла біжите до німців, хреститься у латинську віру. І вже він Віганд. З тими не зварив каші — тікає до Ягайла за два роки. Знов хреститься і стає православним князем Олександром. Ради радить із ляхами. Домагається собі маєтностей від Ягайла, а як не одержав та програв раті, тікає знов до німців-хрестоносців. З ними у згоді грабує і мордує свої отчимі, литовські, землі. Потім мириться з Ягайлом, а той тепер уже король польський. І одержує Вільно в свою управу! Ну куди з таким змієм відверто було воювати Володимиркові?! Тільки потайки, тільки підступністю! Так як діє сам Вітовт!.. За тиждень, може, почав мучитись шлунком мій коваль. Сталась у нього різачка. Спочатку він вибігав з кузні на схил, потім тільки повзав, а далі закляк за кузнею. Я хотів його втягти до кузні, але він з останніх сил прохарчав, щоб я його не чіпав, бо то пошесть. І він сконав невдовзі.

Потім прихопило княжого коваля. Теж скоцюрбився і не міг виповзти. Прохав нас із парубком допомогти йому. Ми винесли коваля, і він закляк невдовзі. Сиділи ми з парубком і трусилися: коли ж нас вхопить пошесть? Треба було тікати з проклятого місця. А ми не могли рушити. От тоді до мене прийшов страх! Не було сумніву, що ми приречені. І почало мені кишки розривати. Піт заливав очі. Все тіло покрили краплі поту. І я з жахом побачив те, чого не було в обох ковалів. Там, де найтонша шкіра, разом з потом повиступали крапельки крові!.. З розпачу я заволав! Та почув лише голосне харчання!.. Он як! Тут мені почало й очі пеленою застилати. Крізь імлу бачу — помічник княжого коваля схопився за черево і качається на порозі кузні, товче собі чоло в кров об засохлу глину… Голову мені важко тримати — все до землі сильніше хилить… Чую голоси. На стежці сторожа — волохи та ногайці. З ними литовець — замковий чатовий. Вони зупинились і стоять, дивляться, як робітник конає. А я поклав підборіддя на барило і крізь дверну щілину намагаюсь роздивитись їх і почути, що вони говорять… Литовець їм кричить, що треба хлопця, тобто мене, схопити. Бо той хлопець отруїв усіх. Волохи й ногайці щось йому белькотять, галасують. І ніхто не рушає з місця. Крізь дзвін у вухах починаю розрізняти одне: «Пошесть! Пошесть… пошесть…» Командир їм: «Отрута! От-ру-та! Писар перед смертю ска-зав! Йолопи! Це — от-ру-та!» Ще вони довго сперечались і галасували, а я зрозумів крізь дзвін і виск у вухах, що треба ховатись до потерни — вояки туди не потнуться. І поповз, втрачаючи пам’ять і сили… Кілька разів приходив до тями, але швидко втрачав притомність. Бо задихався від ядучого диму, гарячого чаду.

Ні, годі, не хочу далі про свої муки! Досить. Кузню вони разом з тілами спалили. Що з них візьмеш? Найманці та заброди! Чужії люди на землі нашій…

Порятувала мене баба стара на Гончарах. Я туди приповз. Хворів страшно. Все волосся повипадало. Навіть брови повилазили. Дістала вона мені верета найубогіші, і подався я до садиби німця-зброяра. Пройшов повз його ворота. Небога саме виходила з воріт, і я побачив: стоять у дворі німець і безпалий литвин і приязно розмовляють. Убити їх? Але я без зброї і ледь рухався — така слабість мене пойняла. Півня пустити? Будинки й садиби упритулок! Невинні люди у жебраки підуть… І я почвалав до Печер жебрати. Там старці мене відтурили на найгірше місце. І збирав я милостині менше, ніж будь-хто. Гинув під заборами монастиря, але тримався Києва. Коли прочани принесли звістку, що Володимирко із вояками вертає до Києва, я подався до замку. Але мене до нього не пустили, сказали сторожі, щоб я їм усе виповів. Коли я відмовився, тоді вони по щоках били і прогнали геть. Я перечекав кілька днів, і, коли змінилась залога, знов прохав допустити мене до князя. Та спізнився я — Володимирко, виявляється, побіг захисту шукати. До Московії подався. Я вже одійшов трохи, хоч волосся ще не відросло, і вирішив тікати. Бо раптом князь не повірить чи слуги розкумекають? Тоді зависну я на шибениці перед ворітьми замку. І, вбогий, голий та голодний, покинув багате, богоспасаєме місто Київ… Утік, одним словом, від гріха подалі… Став жебраком. Ледь ступав, але йшов. Тягло мене в латинські землі. Хотів подивитись на золото і срібло, із землі добуте. Щоб не чіплялись та не замордували, що вивідувач, казав, що прочанин, і дав обітницю всі монастирі відвідати. А йду до Святої землі. Дістався до Угрів. Подивився, як золото вимивають із піску. Потім до Чехів подався на срібні копальні. Там уже одійшов від отрути і зміг працювати в копальнях. Майстрові при варенні срібла допомагав. Не знаю, чи то від жадоби пізнати таємницю монетну, тільки в мене така сила з’явилась, що мене взяли молотобійцем на монетний двір.

Отут я й побачив, як справжні майстри штемпелі ріжуть, як карбують живу монету. Ні, до такого ремесла мене не допускали. Та я все бачив на власні очі. Головне в житті — побачити! Ще головніше — запам’ятати. Там, у Чехах, брате, посіли мене зло велике й образа на себе і на наших можновладців, на всіх людей. Ну, невже ми гірші, що у них є королі та імператори?! І карбована монета дзвінка, і військо сильне та навчане. І майстри тямущі. І всякі мови люди знають. А наші своєю ледь белькотять. Вирішив я сам собі довести, що я, киянин,