Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Коли Книжник збагнув, що його потайного двійника звати ім’ям того хлопчика, йому стало спочатку страшно до млості в серці, ноги як глиною обліпило. Але тільки він побачив, як з-за млина на греблю виходить чоловік у світло-рудій свиті, відразу ж заспокоївся і радісно вигукнув:
— Це ти, Лавре?!
Коли потім, через багато років, він розповідав про ту зустріч біля млина, то аж здригався і на його гулястім чолі виступали краплини поту. Він втирав піт і далі вже говорив спокійно:
— Він мені й відповідає. Не дуже голосно, але й не тихо: «Звичайно, я! Хіба є ще хтось так на тебе схожий, крім мене?..» Це дивно — стояти і споглядати, як ти ніби сам до себе підступаєш. Він був тільки дуже засмаглий. Такий, як я, коли з Орди повернувся. Просто чорний був, як циган. Правда, тоді цигани тільки почали з’являтись. А все інше як і в мене. Пі в чому жодної відмінності.
Ні, брешу! Руки були в нього сильно розпрацьовані. В подряпинах, темних позначках шрамів, із почорнілими, твердими нігтями. Такі пальці бувають у ковалів-золотарів та ковалів-зброярів. А в руці він тримав добру патерицю. Я зразу помітив, що вона внизу важча, а всередині, певно, у ній штифт залізний забито для міцності. Такою патерицею, якщо вміти, можна битись не згірше, ніж келепом. А хто не битий та не тертий, той нічого й не побачить — патериця як патериця… Ми з ним не цілувались, не обіймались. Тільки, підступивши до мене на три кроки, він мені вклонився, а я йому. Я його пропустив першим до подвір’я. А він так страшно напружився, і, видно, йому неймовірного зусилля коштувало, щоб не озирнутись назад. Виходить, боявся мене, ще більше, ніж я його… Чи, може, усіх боявся?.. Потім я зрозумів, що то був не страх полохливої людини, а такої, котра весь час, усі свої дні — і світлі, і чорні — між зашморгом і сокирою ката скаче… Мушу сказати, що я теж, поки він був зі мною, перебував увесь час у напрузі. Відчував не страх, не боягузтво, а саме напругу. Щоправда, була мені від нього й велика радість, і втіха. Бо, крім того, що я знайшов брата-зведенюка, взнав я стільки таємниць і дивин, що, якби все розповісти, ніхто б і не повірив… Перше я його спитав про те, хто його мати. Хто батько, нам обом було зрозуміло. Але ні до мого батька, ні до моєї матінки він не мав злості чи почуття образи. Він так сказав про мого батька:
— Є воля зверхня над нами, коли нам народитись і в кого. І де жити… Матінка моя була жінкою коваля. Я так зрозумів, що жили вони на віру, без вінчання. Кілька разів батько її сильно товк, і вона тікала від нього, а мене кидала у його матері. Я добре пам’ятаю: він матінку мою шмагав віжками. Але мене за все своє життя і пальцем не порушив, і вуха навіть не надрав. До ковальської справи він мене не привчав. Шматом хліба не докоряв. І, чи допомагав я йому в кузні, чи печерував раків на Оболоні та прислуговував купцям на Житньому базарі, мені насипали в миску стільки каші, скільки й усім… Я так тепер розумію: він був людиною вразливою, бо щоразу, як мордував матір, потім ішов до церкви і молився ревно. Мати була добра спокусниця, бо завжди поверталась додому не обдерта й змучена, а весела, вбрана в дорогу обнову — свитку львівську, чи в запаску чернігівську, а чи в черкаські чобітки. В коваля була особливість — він ніколи нікому нічим не дорікав. Просив про щось тільки один раз. І своє слово якщо вже промовив, то тримав до кінця… Я вже вигнався на отрока доброго, — як почали до нас вчащати то княжі конюхи, то хтось із путних бояр служилих. У матері почало з’являтись нове вбрання, всілякі цяцянки. А коваль її не бив і ні слова не сказав. Мені страшно стало, бо думав, що він її крутільство терпить, терпить, а тоді візьме та й заб’є на смерть. Ба, цього не сталося. Одного разу прийшла вона вся розодягнена, як бояриня, в намітці білосніжній, у нових пацьорках з дукачем, а він їй і каже:
— То хлопець із тобою піде чи зо мною лишиться?
Вона засміялась й відказує:
— Якби він дівкою був, то на щось знадобився б мені на старості. А так він ледащо — йому раки, та коні, та витрішки на базарі продавати. Бери його собі, але кажу — ніякої тобі користі з нього не буде.
— Буде. Хоча б кузню продасть, як помру, та гроші проп’є. Іди геть.
Мати й пішла, та ще весело сміялась. Більше я її не бачив. Ну, думав, тепер конюхи та путні бояри до нас не ходитимуть. Ба ні — ще більше почали вчащати. То коня підкувати, то ручку до цебра викувати, то татарські пута зварити. І до мене вони не як до байстрюка, а як до ковалевого сина. Все честь честю. Добре нам з ковалем платили, і стали ми себе добрими господарями почувати… Коли одного разу, під ніч уже було, прийшов до нас лутний боярин, який найрідше бував у нас. Щось вони з ковалем поговорили потиху. Не дуже довго радились, а тільки зразу по розмові покликав мене коваль і пішли ми втрьох до замку. Отам у замку ми з ковалем і ще з одним майстром почали для князя карбувати гроші.
Кузня була хитро влаштована — на схилі Замкової гори. На такому крутому місці, що, тільки обійшовши замок, туди можна було потрапити по вузькій стежці. Дві кузні були в самім замку. А цю поставили тут, на схилі. Бо, мовляв, у цій кузні робили гаківниці. А було
