Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

бунтарів у горах. Там все військо. Самуїл Леві заплакав і каже: «Я їх зберігаю у таких льохах, що ніколи й ніхто не здогадається, як до моїх скринь дістатись!» — «Але ж натовп може зруйнувати твій чудовий будинок!» — «Ваша величносте! Та в мене потаємні, ходи у льохи з-під божниці. Це завдяки вашому дозволу я зміг звести нову божницю!» — «Ну, тепер я спокійно йду спати!» — сказав той диявольський дон Педро і на прощання поцілував юдея! Брате, ти чуєш — поцілував юдея! Король, християнський король! От де диво! Та повідаю тобі, брате, — той поцілунок дорого коштував нехристові! Тієї ночі до юдея прийшла сторожа і потягла до узилища. Там його з великою охотою та пристрастю допитали. Він  і виказав усі таємниці ходу в глибину скелі під юдейською божницею. Тут шалений дон Педро згадав про мене і про мого господаря. Нас із ним притягли у підземелля. Коли Хаїме побачив, як вояки підносять донові Педро скриньки з монетами, він знепритомнів. Йому було добре — відкинувся і лежить. А мене дон Педро погнав у колодязь — чи нема там скарбів? Скарби в колодязі були — тільки не Самуїла Леві! Я назгрібав ціле цебро всяких золотих посвят — очі, руки, серця, вуха і ще всяке таке!.. Коли я виліз із колодязя, то почав роздягатись. Дон Педро на мене вирячився, але мовчить. Потім як гаркне: «Ти що, чужинець, збожеволів?!» — «Ні, — кажу, — а раптом кудись золотника прилипла? Вийде, що я вкрав?» — «О! А ти не дурень!.. Обшукайте носіїв!» Обшукали тих, хто виймав із схрону скарби. У двох знайшли золото. Дон Педро підійшов до них і по черзі вдарив кожного своїм важенним перснем у скроні. Перснем для натягування тятиви лука. Обоє небораки лягли на місці. І добивати сторожі їх не довелось… Ну гаразд, забагато я тобі про всіх цих гішпанців, та юдеїв, та сарацинів набалакав. Скажу лише, що більше нас із Хаїме шалений дон Педро не шарпав. І ми розбіглись в різні боки з-під кривавої правиці короля. А на останок Хаїме мені подарував різак для різьби по криці. Сам же він, як я зрозумів, подався через море до Африки. Там сарацини і багато їхніх — юдеїв. А я опинився через років два у столиці хрестоносців — Мальборку. На той час я непогано вивчив німецьку. Що ж до вправності в ритині, то штемпелі для підробних монет різав не гірше німецьких майстрів. Ото кубло! Порядок такий, що собі й уявити не може християнська душа! Кожен знає своє, діло, кожен щось робить. Мені кортіло все вивідати, все зрозуміти, але я себе за горло взяв, щоб ні охом, ні подихом не прохопитись, як мені не терпиться щобільше взнати їхніх таємниць. Я спочатку всяку роботу виконував при зброярні. Зі шкіри вивертався, щоб у мене не згірше німців було. Попервах не зовсім їм догоджав, бо вчився я в сарацина та юдея, а в них трохи інші схильності. У німців складні візерунки, але не такі вибагливі, як сарацинські. Кілька разів їхній коваль-майстер зробив мені зауваження. Бачу: потурять мене зі свого гнізда. Хоч могли і на раба перетворити. Рабів у них повно було в льохах та підземеллях. Все серби та прусси, жмудяки та якісь іще племена, на балтицьких невольничих базарах куплені. Вони обслуговували печі для підогріву повітря в залах, води в лазнях, чистили нужники і канали-водотоки під містом-замком. Отож я вирішив перевершити німців. Помолився добре Господу нашому, ревно і без жодного сумніву. Знав: Господь наш добро-славний допоможе мені. Мені й знак був зразу по молитві — тільки-но я скінчив молитись, як крізь загратоване вікно влетіла ластівочка. Тричі облетіла навколо мене з криком. Як вилетіла, ніхто й не збагнув. Не стало, і все. Того ж дня мене викликає коваль-майстер і показує ритину на гарді чингалу флорентійського. Питає, чи зможу я точнісінько такий візерунок на гарді й лезі відтворити. У волохів, треба сказати тобі, брате, інший звичай — у них візерунки з довшими рисами, набагато тоншими за німецькі. Їхні майстри кували флорентійські чингали, а я прикрашав їх волоськими узороччями. Коваль-майстер мені наказав: «Пі пари з уст! Інакше чайки очі тобі видзьобають!» Мене ще прочани в Сант-Яго попереджали, що тевтонці не згірші злодії за храмовників. Непотрібних і небезпечних людей спускають водяними ровами в море. Ще казали, що вони блудодїї та содоміти. Блуд бачив — привозили таємно у возах із сіном повій і селянських дівчат. Тільки тепер думаю, що не таємно, а з наказу когось із вищих. І літери їхні латинські я підробляв найретельніше. Без сумніву, саме за літери мені випала розгадка таємниці… Однієї ночі тихо мене в келії будять і ведуть кудись угору. Не відчуваю страху анітрохи. Привели у високу круглу кімнату десь у вежі під самісіньким дахом. Чисто й світло, як у вівтарі за вратами. Світильники сяють. За столом четверо сидять — двоє прехудющі, один чернець, товстий, червонолиций, сміється і очима, і вустами. І всередині наче бульбашки від сміху в череві; перекочує. Четвертий — каптур на самісінькі очі насунув і на все лице тінь падає. Згадав я зразу гішпанську приказку: «Стережися голодного вояка, ченця під каптуром та гнаного юдея!» Поклали вони переді мною на столі моє начиння — різці, ніж, пробний камінь і посох із штемпелями для дукатів. А я ж його сховав у дубовій діброві далеко від Мальборка!

Чернець з-під каптура ріже слово за словом.

— Невже ти думав украсти у нас золото і накарбувати собі дукатів?!

— Господине… отче… — Я зовсім їх не боявся. Що боятися — захотять, то заб'ють! — Я знаю німецький закон і звичай. Злочинців німці винищують. Я хотів навчитись карбувати й різати карби. А тоді повернутись до Києва і карбувати там київські срібники.

— Ха! — сміється товстун. — Руська земля не має руського володаря! Для кого ти карбуватимеш — може, для хана Тохтамиша? Чи для вервольхва Вітовта? — (Знаєш, брате, «вервольхв» — то в них значить «вовкулака»). — Вони обоє сидять у Києві!

— Отче! — Зло мене взяло, бо чую: зарубає мене кат або ще гірше — руку відсіче. — Хан Тохтамиш вже іздох. Вітовта я не знаю,